ми ж…
Вона затнулася, боячись вимовити слово «помремо» – зрозуміла Віталія. «Ні», – закричало у неї всередині.
– Ніколи не вимовляйте цього слова, – сказала Віталія. – Вона того чекає від нас.
– Чекає… Вона… Тобто…
– Ця тітка, – сказала Віталія. – Доки не вимовимо… Усе буде добре…
– Ви так вважаєте?
– Авжеж.
Вони подружилися. Софія була звичайною сільською жінкою, але зять її працював в одному з управлінь облдержадміністрації, тож відчувалося особливе ставлення медперсоналу до Софії. Утім, це був один із зятів, бо мала Софія чотири дочки й шестеро синів.
Дочка… Одна з дочок…
Але перш ніж Віталія дізналася про сімейну таємницю, вона перебачила в палаті майже всю Софіїну родину. Приходили й приїжджали – по одному, по двох, а то й цілою сім’єю. Коли нагрянула сім’я старшого сина Петра – він, дружина, аж четверо дітей, на додачу сусідка з дочкою – у Віталії зарябіло в очах од мелькання облич і одягу, залящало у вухах од дитячих слів, звернутих до бабці. Вона сказала, що прогуляється.
– Можна я піду з цьоцею? – спитала раптом Софіїна внучка років п’яти-шести.
– Ти до бабусі прийшла, Настуню, – суворо сказала донька Софії.
– Та хай вже йде, – дозволила Софія й до Віталії: – У неї в дупі вічно шило росте.
Мала взялася за Віталину руку. І тоді вже підстрибнула, мов хотіла піднести руку вище.
– Зараз ми надворі політаємо, – сказала Віталія.
– Хіба ми птасечки?
Мала підвела блакитні оченята, небесні, почула голос Віталія, казала її мама, ні, бабуся, котру вона собі в дитинстві вигадала, бо ж у неї теж мала, мала бути бабуся. Небесні очі зирнули на чужу тьотю, якій так довірилася Настуня, й попросили неба й простору.
– Авжеж, ми пташечки, – сказала Віталія. – Ти ким би хотіла бути, якою пташечкою?
– Не птасечкою, а тьотьою, яка шиє платтячка. – Настуня знову ледь підстрибнула. – І блюзочки, і кохточки, і теї… ну, теї…
«Отакі ми приземлені, – подумала Віталія. – Хоча чого приземлені? Ми присукнені, і блюзочки в нас будуть люксові, а пташечка хай собі літає без платтячка, у неї є пір’я, усе в цьому світі досконало, все передбачено, все розкладено по поличках, світ бабусі Софії ліпший, ніж мій».
Їй зробилося й весело, й сумно водночас. Тримала за маленьку ручку світ суконь і кохточок і чогось не пригаданого Настунею, а небо все одно пригорнуло їх, коли ступили за поріг лікарні, весняне, хоч і холодне. До неба тулився вечір, і сад біля лікарні повнився тінями. Вечір, ні, ще тільки надвечір’я, котре гралося у перші схованки. А тіні в саду схожі на химерні постаті («Тих, кого вже тут нема», – подумала Віталія), прислухалися до шелесту кроків малої дівчинки й жінки, що йшла вже наполовину за обрієм. Жінка ніколи не шила суконь, голку брала до рук тільки за крайньої необхідності, хоча мереживам на полотні її уяви могли б позаздрити найліпші вишивальниці. Одягти таке тіло у сукні, блузочки і сорочки мріяли б найкращі кравчині.
