буде з нею нелегко, але добре, – сказала в замку мама Віталія.
– Нелегко, але добре?
– Так. Олеся – складна й вразлива натура, – пояснила Віталія. – Вона – це ми з тобою, зібрані в одній людині, котра не визнає обох наших характерів. Але своїм ще не вміє користуватися, а може, ніколи й не навчиться. Не натискай на неї. Вона ще сама не знає, чого хоче. Я боюся, що й ніколи не захоче чогось конкретного, вибираючи свою дорогу.
– Але ж вибирати доведеться, – сказала Даздраперма.
– Так. Тому й кажу – не натискай, як ти тисла на мене. Гаразд?
– Я ніколи на тебе не тисла, – сказала мама Даздраперма трохи ображено.
– Авжеж, ні. Тільки я відчувала цей тиск з усіх твоїх життєвих правил і всього правильного життя. Яке не стало моїм.
– А ти, на диво, не змінилася, Віто.
– Змінилася. Тільки тепер в Олесі бачу себе, тодішню. Я з Олесею – на рівних. Якщо по правді, мені нема чого її вчити. А ти будеш незмірно вища. Тому й кажу: не тисни.
– Я вже розучилася повчати. Ні прямо, ні опосередковано. Не було за ці роки кого повчати.
– Пробач. Шкода, що те, що, може, треба було сказати Олесі, заберу з собою.
– Не смій.
– Смію. Це від тебе. Я недавно зрозуміла. Гармонія світу в самій людині. Якщо вона відчуває чи, точніше, якщо здатна відчувати цю гармонію. А Олеся надто поетична натура. Поетична і вже здатна до самокопання, більшого, ніж було колись у нас із тобою. Полюби її такою, як вона є, якщо зможеш.
– Я постараюся.
– Я думаю, вона ще тільки підійшла до тієї межі, де відкриватиме й відкриватиме себе. – Віталія сказала це роздумливо й трохи начеб запитливо.
«Вона питає себе? Чи мене?» – подумала Даза.
Пригадала, як ще вчора вагалася, чи їхати їй. Хоча вирішила, що поїде, як тільки Віта зателефонувала. Як тільки сказала – у неї рак. Уже четвертого ступеня. Остання стадія. Ще без метастазів, але остання. Господи, навіщо… Де вони були всі ці роки – обоє?..
– Допоможи їй у цьому, – сказала Віталія. – Ти мудріша й досвідченіша.
– Навряд. Але куди вона побігла? Хоч би з нею чого не сталося. Треба було нам продумати мій приїзд, мою появу.
– Гадаю, вона побігла до річки.
– До річки?
– Я бачила, як вона дивилася вдалину там, на стіні.
– Ой, божечку, тож ходімо, ходімо, – заметушилася Даздраперма.
– От і ти розгублена. І стривожена. Ходімо?
– Як іти до тої річки?
Дві жінки, котрі були поруч уперше за два десятки років, стали виходити з воріт Луцького замку.
До замку і міста з далечини підпливали хмари. Щось змінилося у повітрі погожого весняного дня. Посіяна старшою із жінок тривога росла в її душі.
«Ні, ні, після того, що сталося зі мною, з Олесею нічого не може статися, – подумала молодша із двох жінок. – Певно, до річки треба йти цією вулицею. А може, й не цією. Господи, як мало я знаю про це місто, про маму, про Олесю, а життя вже кінчається, втікає,
