до Луцька на нараду медпрацівників, – пояснила бабуся. – У нас була екскурсія містом.
– Бабуся колись працювала на Волині, – пояснила мама, – в молодості.
– Після медучилища, за направленням, – зітхнула бабуся. – Колись, тобто якось, я тобі розповім про це…
Вона вмовкає. Подвійне слово «колись» танцює довкола Олесі й висіває ще одну загадку. Якщо бабуся колись, бозна-коли, працювала тут, у цих краях, то тут могла народитися і її, Олесина, мама. Не так, як вона знала. Не за версією мами. Маминою версією про те, що невідомо хто приніс її, маленьку, в дитбудинок, що вона, можливо, була донькою якоїсь прохачки з голодного сходу України, котра залишила дитину в Луцьку. Їхнє прізвище трохи дивне – Косик, але то, Олеся знає, по татові. Який був афганцем – чи тепер уже не був? А дівоче, мамине, теж не зовсім звичне – Снігурець. Отже, як у бабусі…
«Як усе просто, – думає Олеся. – Нарешті просто…»
Вона йде посеред двох найрідніших їй людей. Вона щось каже до них і вони до неї. Чи одна до одної. Та Олеся відчуває: тепер, коли багато що прояснилося після бабусиного приїзду, насправді мало що змінилося, двоє найрідніших їй людей не стали ближчими одна одній. Вони йдуть насторожені й намагаються загасити цю настороженість розмовою.
А ця вулиця… А цей будинок… А ця кав’ярня… А тут, де тепер ювелірна крамниця, колись була ще одна кав’ярня, в якій збиралася луцька богема… А там далі будинок у псевдовізантійському стилі…
У них є ще таємниця, якої не знає Олеся… Чому мама, по яку приїхала бабуся, щоб забрати до Києва, знову сюди вернулася? І ще не одне «чому».
Олеся раптом відступила трохи назад, взяла маму й бабусю за руки – маму правою рукою, а бабусю лівою – й з’єднала їхні руки. Вона щасливо й трохи пустотливо всміхнулась до обох. І вони обоє, але наче по команді, посміхнулися. Тільки усмішки вийшли вимученими, а коли Олеся опустила очі, то побачила, як дрижить мамина рука. У бабусиній. Як та рука вислизає. Прагне кудись утекти, а мама… Олеся підвела голову й побачила, що мама ледь-ледь стримує сльози. Саме так, бо намистинки сліз вже проступають назовні. Котяться, схожі на перлинки, по маминій щоці.
«Вони ось-ось перетворяться на скалочки скла», – недоречно подумала Олеся.
Хтось мовби підказав ці слова.
Гострий біль пронизав її тіло. Невже так болить серце? Неприязнь до цієї чужої жінки, що вторглася у їхнє життя, пронизала слідом за болем. Сказати – хай їде собі у свій Київ, вертається, вона побуде вдома сама, доки мама перебуватиме в лікарні?
«Я знаю страшну таємницю», – раптом подумала Олеся.
Вона прогнала цю думку.
– Мамо, – сказала мама Віта. – Я не раз йшла отам з тобою цією вулицею.
Олеся зрозуміла – йшла подумки. Їй раптом стало душно.
– Не треба, Вітусю… Ми йдемо зараз…
– Вітусю… Господи… Як давно…
Біля них спинилася якась молода жінка. Збентежена, більше того, злякана.
– Доброго дня, Віталіє Миколаївно… Вам погано?
– Ні-ні,
