прокинуся, бо вже ранок…»
Авжеж, вона прокинеться. Вони прокинуться і підуть на ринок закупити продуктів на вихідні й наступний тиждень, а перед тим на ринку, Старому базарі, пошукають босоніжки на літо для неї, Олесі, й поясок та блузку для мами. Мама ще казала… Ще казала про плащик для Олесі… Авжеж, варто було б придбати, обновити й плащика. Чому б і ні, хоча грошей не вистачало, як завжди, не вистачало. От Олеся виросте, й тоді мама поїде в Італію або Іспанію на заробітки, люди з їхнього міста вже їдуть, мама зітхає, чому вона не молодша, професія в неї хороша, якраз могла б доглядати старих італійців, кваліфіковано, як і належить медсестрі.
Тепер мама нікуди не поїде.
Не поїде, бо хвора, та й раніше не поїхала б, Олеся не відпустила б, хіба вдвох, коли вона закінчить школу. Але мама заперечує: Олесі треба насамперед думати про виш, про освіту, про вищу освіту, про… Про майбутнє! Яке без грошей можна здобути, вибороти тільки знаннями. Міцними.
На щастя, мама перериває потік думок і згадок, мама пробуджує, стирає напівсон у сні, продовження якого бажала Олеся. Мама нагадує про реальність. Каже, що вони зараз поснідають, поснідають втрьох, вперше поснідають втрьох, це ж урочиста мить, пробує посміхатися мама, зараз вона приготує сніданок. А бабуся може з дороги прийняти душ.
– Дякую, – каже бабуся. – Я вмилася у поїзді.
– Ти мала попередити, що приїдеш, ми б зустріли, ти ж чекала, мабуть, на вокзалі, – дорікнула мама. – Поїзд прибуває на початку сьомої…
– Якби я попередила, то навряд чи й приїхала б, – загадково сказала бабуся.
– Авжеж, мамо…
– А поїзд прибуває о пів на сьому.
– Так, мамо…
«Мама каже до мами, своєї мами, – думає Олеся. – І це таки сон… Бо… Бо сон, інакше й бути не може…»
У тому сні мама питає:
– Що з тобою, Олесю? Тобі погано? Ти спиш?
– Ні, – каже Олеся. – Ходімо снідати.
«У сні ж не снідають?» – каже собі.
Але її персональний сон триває. Нереальне марево, в якому роззявляє пащу їхній старий холодильник – слава богу, він не український, а латвійський, там вміють виготовляти холодильники, які довго служать таким, як вони. У сні з’являються шматок сиру, яйця, добуті з того древнього холодильника.
– Я дещо привезла, – каже бабуся.
Дещо теж сонне – ковбаса, баночка з маринованими помідорами, і баночка оливок, і цукерки, і печиво.
І буде сніданок з вином.
– Хай, я теж вип’ю востаннє з вами, – каже мама Віта й поправляється: – Тобто востаннє сьогодні перед лікарнею, бо ж там не можна буде пити спиртного.
Олеся вже пробувала вино, розбавлене водою, на великі свята – Новий рік, Різдво, Пасху, дні народження, маленький келишок. Манюній, на один-два ковтки. З мамою, в подруг. Там більше – три-чотири, п’ять ковтків. Але теж зовсім небагато. Ледь-ледь. Як і тепер. До того ж пили тільки добре вино – сухе, слабке.
Вино пестить язик –
