як може бути хуліганом, грабіжником людина з такою ніжною, ба, поетичною душею – притягувала і манила. «Щось я не знаю про цей світ», – казала собі Віта. І як закляття: «Я порятую, порятую його».
Вона вбирала світ за вікном потяга – міста і містечка, села й одинокі оселі, що мовби втікали од тих сіл, будинки й людей біля сторожів свого також загадкового життя. Із гнізд злітали лелеки, над обрієм тягнувся невідомо звідки дим. Віті захотілося раптом поселити в цьому світі Зіну. Зіна-лелека і Зіна-берізка, що, беззахисна в своїй самотності, не може наблизитися до потяга. Віта раптом відчула, як їй шкода, чомусь дуже шкода всього цього, що вона бачить – самотньої жінки біля напіврозваленої хатини, бусла, котрий кружляє і чомусь ніяк не може сісти на гніздо, одинокої берізки й трьох схилених вільх, людей у задимленому місті, хлопця, що мовби намагається перегнати поїзда на велосипеді й падає разом із великом, і, здається, обоє щось кричать… І тут Віта розуміє: найбільше їй шкода маму, маму Дазу, котра десь там, у Києві, думає, що донька на канікулах у подруги, маму, яку так підло обдурила.
На щоку Вітину викочується сльозина, одна, друга, Віта плаче, тихо й безшелесно, гасить той плач у собі й ніяк не може загасити.
Їй не хочеться, щоб Зіна помітила цей плач, сльози, крик усередині, що росте й росте й от-от розірве її.
– Тьотю, у вас течуть сльози, – долинає дитячий голосок.
– Що, маленька?
– Чого ви плачете? Вам болить?
– То так, Настуню…
Мала зводить на Віталію очі. Її пальчики гладять руку тітки, котра геть не слухає щебетання дівчинки. Котра чомусь плаче.
– Не плачте, тьотю, дядько лікар вас вилікує, – серйозно каже мала. – І мою бабусю вилікує, бо бабуся обіцяла платтячко пошити і зловити коника.
– Стрибунця? – Віталія приходить остаточно до тями.
– Нє-а… Він не стрибає. Він бігає.
– У вас є лошатко? – здогадалася Віталія.
– У дядька Сашка. Воно дике. Бо всі лошатка даються погладити, а той коник – нє. Він брикається і втікає. – Настуня хихоче.
– А дядько Сашко не може зловити те лошатко?
– Нє-а… Він може, тико я не хочу. Бабуся зловить коника. Вона того має виздоровіти, щоб зловити.
«Ось чого мені не вистачало – цієї розмови, – подумала Віталія. – Цієї розмови саме посеред цього надвечірнього саду. Розмови, що лягає на ці тіні. Милого затіненого лепетання. І логіки, що схожа на брикливе лоша».
Тут Віталія спохопилася – може, й до неї прийшли відвідувачі? Мама чи Олеся. Чи колеги по роботі. Ні, Олеся сказала вранці по телефону (ти не ображаєшся, мамо?), що в неї сьогодні змагання з волейболу. А вона в команді підтримки. Більше того, їхня хлопчача (хлопача, сказала Олеся) команда обрала її своїм талісманом.
– Он як? – Віталія справді здивувалася. – Талісманчик ти наш.
– І ваш, і наш хай буде гараж, – інтонація в голосі Олесі, яка переінакшила слова пісні, видавалася непідробно
