сказала Віталія.
– Хоч не набридала ця набрида? – поцікавилася Софія.
– Бабусю, я розказала тьоті про наш двір і про дядісашиного коника. Вредного. А тьотя заплакала. Мама казала, що я жалобна, от тьотя й заплакала. І сльозки текли.
«Вона розказувала, а що я чула?»
Запитання Віталії до самої себе перервала Софія:
– Призволяйтеся, призволяйтеся, не сумлівайтеся. Поки їмо – доти й живемо.
Віталія прогнала думку – живі поминки. Огидне слово, огидні слова – геть.
За столом Софія зі сміхом:
– А я їм і назначила, кому провідувати й коли провідувати. Хай спробують тільки не приїжджати. Поки жива – не обізвуся.
Невістка Ліда (моя Лідуся – перед тим Софія):
– Що ви таке, мамо, кажете! І добре все буде, і виздоровите. А хто мені Тоню чи Настуню на весілля вбере?
– Хіба теперка вбирають, як колись? – зітхнула Софія. – Нашуфрають, наскубуть тої матерії, щоб тіло виставити, тико і всього. Али ото кумі Тамарці нагадаїте, що через день неї жду. Побалакаїмо, а їй щось таке розкажу – впаде.
Після шумливих випроваджень гостей Віталія почула, як щось мовби шкребе у двері.
– Хто там? Заходьте, – гукнула.
На порозі стояла Даздраперма. Знічена. Наче сама не своя.
– Що сталося, мамо?
– Вибач, що пізно так, – голос у матері хрипкий, наче заморожений. – Я тільки чогось пішки рішила йти.
– Мало не через усе місто?
– Ну, не знаю, чого так.
– Як це на тебе не схоже…
Віталія прикусила язика, щоб не сказати: «Таку правильну». Подумала: «Щось таки сталося?»
Сталося, бо мати спитала жалібно:
– У тебе була Олеся?
– Ні. Вона ж мала бути на волейболі.
– А мені нічого не сказала… Я ждала – вона відразу після школи до тебе поїхала. Ждала-ждала, а тоді пішла. Думала, може, дорогою стріну, на вашій вулиці.
– Ой, мамо…
Віталія запросила матір присісти на своє ліжко. І бажала одного – щоб довше не верталася Софія. Хоч не мала чого сказати. Зникли слова – й образи, й приязні, що стали було з’являтися (вертатися?) за ці дні.
Подумала: «Сидітимемо, як двоє мовчунів. Але чим я тоді ліпша за Олесю? Капосне дівчисько з її волейболом. Талісман, бач, вона. Олеська!»
Дорікала доньці, а знала, що собі. За літа, що кудись поділися і не вернеш. За впертість і довголітнє мовчання обох, яке триває, і вона не знає, як його розрубати. За все, що було й не збулося. За втрачений світ у роках їхнього роз’єднання. За те, що було так, як не мало бути. Але як – мало?
9
Як не хотіла Віта відтягти час, а потяг – третій за ліком, яким їхали із Зіною, – прибув у те чуже місто вчасно. У потягу Віта була навіть вдячна Зіні за її мовчання – і, головне, вдячна не тому, що мала можливість думати, згадувати, фантазувати, хай і каратися за те, що вчинила, думати, думати, думати, дивлячись
