дуже навіть весело, наче й не був в’язнем. – Лисички-сестрички мої.
Обняв і поцілував – рвучко, мов знав, що відберуть, – спочатку сестру. А потім обережно, наче й доторкнутися боявся, – Віту. Але тут же притиснув міцно, аж у Віти запаморочилось у голові й ледь хруснули кістки. Віта почула його шепіт:
– Боже, як ти здорово пахнеш, мала. Півжиття прожив, щоб почути…
Віта спалахнула, вистрибнуло з грудей серце – вже не спіймати, й несподівано, задихаючись, прошептала:
– Я ж приїхала.
– Бо я чекав, – він засміявся, відірвався нарешті й сказав: – Ну, розказуйте й показуйте. Бо час-часок цокає й краде наші хвилиночки. А дядько солдат стрілки, казав, не переведе.
Від нього лишився з Вітою легкий запах чоловічого поту, начеб трохи підсмаленого волосся й чогось схожого на кору чи деревну стружку. Усе це трималося на струмені потужного тепла.
«Так пахне чоловік, – подумала Віта. – Чоловік, якого ти боялася. І боїшся. Чи вже ні?»
Сіли за стіл. Зіна дістала закручену в банці тушонку, а в другій – домашню ковбасу, банки з полуницями й малосольними огірками, яблука й білий хліб, що вже засох за дорогу, часник. Едик схопив посудину з ковбасою, стукнув об ріг стола, засміявся:
– Чорт, міцно закрутили.
Відчинив двері, гукнув:
– Служивий, ножа принеси. Не бойся, банку открыть.
Той щось відказав у відповідь, тоді Едик:
– Да ты меня знаєш, я на дурку не пойду. Тем более при таких гостях.
Солдат таки приніс ножа. Едик відкрив банки з ковбасою й огірками й, відірвавши шматок черствого хліба, взявся жадібно, хоч якось водночас і весело їсти.
Та, відкусивши раз і вдруге, сказав:
– Душно щось стало.
Розстібнув робу, під якою нічого не було. Зіну раптом прорвало й вона стала розказувати, як почуваються мати, батько, сестра й брат. Щось про клопоти з дачею й невдячність брата. Віта слухала й не слухала. Слова кудись відлітали, зникали за ґратами вікна, розчинялися в склі. Віта дивилася на чоловіка, що їсть, на його широкі волохаті груди, на химерне незрозуміле татуювання над лівим соском, й дивний спокій, впереміш зі страхом і захопленням, все потужніше огортав її єство.
«Це я, – раптом подумала Віта. – Я, яка вже належу йому. Кожній з цих волосинок».
Їй стало соромно, пашіли щоки, потекли цівки над грудьми (мої груденята, не раз казала собі Віта), під сорочкою, що зігрівала її тіло, але призначалася йому.
А потім Зіна нагадала про цю сорочку:
– Вона привезла тобі найдорожчий подарунок.
– Так, – сказав Едик. – Вона і є найдорожчим подарунком. Правда, мала?
– Ну, у мене тут…
Віта засоромлено ткнула в себе пальцем.
– Відвернись, – звеліла Зіна. – Хай дістане.
Він відвернувся, Віта стягла плаття, тоді сорочку. Але коли лишилася голою до пояса, побачила, що Едик все ж впівока дивиться на неї. Знову спалахнула, але…
