на лічильник.
– Враховуючи, що їхали найкоротшим шляхом, дуже непогано – вісім кілометрів від нашого будинку, – сказала вона задоволено.
– Не поспішай, – мовив стримано чоловік. – Подивимося, чи будуть нам тут раді.
У відділі кадрів вони заповнили анкети, написали заяви. Їм сказали, що можуть проходити медогляд і виходити на стажування хоч зараз. Попередили також, що зарплатню виплачують у повному обсязі, хоча із затримкою на місяць і частинами. Та хіба були кращі чи інші варіанти? Подружжя, задоволене результатами поїздки, вирішило одразу з’їздити в село та відвезти харчі для Барсика.
– Нема вдома кота, – повідомила сусідка. – Щойно потепліло – гайда по дівках бігати. Не хотіла випускати з хати, так він мені таке влаштував, – Валентина Петрівна емоційно розповідала та жестикулювала руками, – нявчав, як ненормальний, а потім ще й насцяв у капці. Що мені залишалося робити? Випустила надвір, так чотири дні не приходив додому. Приплівся худющий весь, вухо подряпане, голодний. Що поробиш? Недарма ж кажуть «березневий кіт». Прийшов березень, з ним тепло, тож наївся, добу відлежався і знову кудись подався. Добре, що Стефанівна не бачила, як він схуд, бо ще подумала б, що я його не годую. До речі, коли вона збирається додому?
Настя розповіла, що не може додзвонитися до матері.
– Повернеться, – впевнено сказала сусідка. – Можливо, телефон вкрали або загубила.
– Я теж на це сподіваюся, – сумно промовила Настя.
– Не може не повернутися, бо незабаром час садити город. Як без нього? Стефанівна для вас усіх старається, хоче і вам допомогти, і Володька незабаром звільниться, і Ніну чекає. Так-так, ви не переймайтеся, мати повернеться, і вже скоро, – запевнила Валентина Петрівна. – Будемо разом садити город. Вона мені обіцяла насіння якихось огірочків, які рясно-рясно родять…
– Вибачте, але ми з нічної зміни, – перебила її Настя, – ще й не снідали.
– То ходімо я вас нагодую! – запропонувала сусідка.
– Дякую, але ми поспішаємо, – відмовилась Настя. – Чекаємо на лікаря, після обіду повинен прийти оглянути Геника.
– Йде на поправку?
– Так. А як там Люда? – поцікавилася Настя, бо з Людмилою вони виросли разом, дружили, потім вона переїхала в Суми, тож тепер бачилися рідше. Лише зараз Настя згадала, що вже тижнів зо два не телефонувала подрузі дитинства.
– А! – сусідка невдоволено махнула рукою. – Не можу я з нею спокійно розмовляти.
– Чому?
– Повністю зомбована телевізором, – пояснила Валентина Петрівна, – намагається мені довести, що нова київська влада – не фашистська хунта. А я знаю, що тепер добра не чекай – дорвалися до влади фашисти.
Настя аж спалахнула. Валерій, знаючи дружину, зрозумів, що розмова має всі шанси закінчитися сваркою, тому одразу смикнув Настю за рукав.
– Годі
