style="font-size:15px;"> Спровадивши гендляра, Юрій за звичкою прийняв душ, поснідав (чи повечеряв) тим, що знайшов у крижаних нутрощах напівпорожнього холодильника, і тепер мав би як слід відіспатися. Ліжком йому слугував широкий матрац, недбало кинутий попід стіною. За всі роки він так і не навчився спати інакше. Навіть якщо випадало коли лягати у справжнє ліжко, серед ночі однаково прокидався й задля безпеки перебирався з ковдрою на підлогу.
Жінок це чомусь доводило до сказу.
Часом він замовляв собі повій. Природа нахабно брала своє, і коли Юрій відчував, що от-от почне кидатися на жінок просто посеред вулиці, дзвонив одній і тій самій дівчині – апетитній, небалакучій білявці з третім розміром грудей. Він трохи знав її – іноді, коли клієнтів було обмаль, білявка зверталася до центру з питань трансплантації свідомості і здавала своє тіло в оренду погодинно. Тож вона так само не раз чула про Юрія – відповідно, не боялася й час від часу бувала у нього вдома.
– Дивак ти все-таки, – сказала дівчина, вперше переступивши поріг. – Заробляєш такі грошиська, а досі їздиш на роздовбаній старій машині, живеш у бозна-якому хліві…
Глянувши у вікно, вона уздріла те, на що він дивився щодень: двоє колоритних наркоманів місили ногами товстуна-наркоторговця.
– Це ж найпаскудніший район Портленда, я вгадала?
Юрій підійшов, став поряд. Тепер вони разом спостерігали зворушливу, майже кіношну наркодраму за вікном.
– А може, я не заслуговую на краще?
Шльондра з подивом зиркнула на нього, стенула плечем, відійшла од вікна, знову роззирнулася довкола.
– Хата хоч власна? – спитала, аби просто про щось спитати.
– На біса мені власна? – він налив їй віскі, сів у крісло навпроти і просто дивився, як вона п’є. Потому використав її за призначенням. На підлозі.
…Юрій скинув із себе весь одяг, влігся на матрац, натягнув ковдру. Шльондри, на диво, сьогодні не хотілося. Та й сон не йшов. Сон не любив його, наче зумисне минаючи стороною, а якщо й надходив, то не приносив нічого, крім рваних химерних марень, котрі (Юрій знав це) найчастіше були уривками недожитих життів тих, кому він помагав зникати.
Іноді йому снилася війна, яка пройшлася й по ньому. У таких снах Юрій завжди був десятирічним наляканим хлопчиком, що ховався під лавкою, доки в хаті нишпорили дорослі озброєні чоловіки. Снився старий мольфар, що судомно спливав кров’ю на земляній долівці. Снилося сире м’ясо, яке він рвав, шматував, розгризав зубами. Снився тваринний жах в очах інших людей.
Та найчастіше йому марився кам’яний, посірілий від часу католицький притулок для дітей-сиріт, загублений серед скель та лісів якоїсь далекої напівзабутої країни. Снилася дівчинка на ім’я Іванка.
Я тебе обрала. Тепер ти маєш захищати й оберігати мене.
Відгорнувши ковдру, Юрій зіскочив з місця. Випростався. Міцним натренованим тілом, котре складалося з самих лише сталевих напружених м’язів, уздовж і впоперек зміїлися шрами. Кожен мав власну історію. Кожен мав ім’я.
