не дозволять розпустити так «свободно» свою совість, як розпустив її Шульгін.
Чи ви гадаєте, що де-небудь є така «свобода» слова, як у «Киевлянина» або «Київської Дуньки»?
А свобода «зібрань» яка!
Ви тільки почитайте, як «збирають» з київського населення «самообложеніє» на користь добрармії.
«Зібрання» поголовні!
Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним досвідом…
«На Дону повстав самостійницький рух»
Добудувалися!
– До того добудувалися, що, навіть Дон, цей «осередок тоєї Руськой государственности», – завадило!
– Завадило так, що вже вибльовує і «ідею», і тих, хто приніс з собою цю «ідею».
– Дончаки, нарешті, зрозуміли, якого «блага» принесли народові Денікін з кумпанією.
Захиталася найміцніша підпора поліцейської Росії.
– Єдиної, неділимої!
– Захиталася, щоби упавши, задавити всю царську наволоч.
– Не витримала, навіть, Донщина, зачарована ласкою бувшого Миколи II.
– Зрозуміла, яку гадюку пригріла в себе за пазухою.
– Побачила, що ця гадюка, почувши в собі більше сили, засичала на неї ж таки.
– На того, хто пригрів її.
– Треба було бути сліпцем, щоб не бачити намірів золотопогонної зграї.
– І Дон був сліпцем!
– Тепер він «прозрів»! «Прозрів» і виправить свою величезну помилку перед усіма націями бувшої Російської Держави.
– Куди ж тепер, Ваше превосходительство?
– Де ж тепер улаштуєте осередок «Руськой государственности»?
– З Кубані вигнали, з Дону гонять, на Кавказі б’ють!
– Колчака заперли аж на Амур.
– Москва?
– Але до неї щось «переходи» збільшуються! Краще, мабуть.
– «Не тратьте, куме, сили».
Оповідають таке.
Колись у Франції один француз, Шовеном його звали, якимось надзвичайно патріотичним вчинком довів про свою велику любов до рідного краю, до вітчизни. Після його такого вчинку у Франції кожен випадок доказу любови до Батьківщини, з боку чи то поодинокого громадянина, чи то цілої групи громадян, – називали шовінизмом. А люде, що цієї назви заслуговували, шовінисти тобто, з погородою її носили.
І всі їх любили!
І всі їх поважали!
Почув я про це слово давненько вже.
Було це так.
У школі, де я вчився, влаштували вечірку. Дозволялося деклямувати й «малоросійскія проізведенія». Одним із виконавців цих «малоросійских» віршів, байок і т. и. був і я. Підлітком ще тоді був я. Деклямував, пам’ятаю, я тоді байку Глібова «Музики». І от коли я на репетиції вийшов і тарарахнув:
– «Музики»! Українська байка Глібова!
Начальство підійшло
