В гуморесці «Вольовий спосіб»? Так? Так!
– «Як треба кваліфікувати згадану гумореску, – пише Полторацький, – коли в одміну від нашого автора зважати, що українізаційні комісії роблять корисну й потрібну справу, українізуючи русифікованих і вимагаючи від полтавчан, щоб вони стали українцями. Адже ми зобов’язуємо всіх службовців, у тому числі й полтавчан, здавати певні іспити».
Що Полторацькому треба давно вже зробити «переключку на голову», як йому це не раз радив Остап Вишня – в цьому ніхто не сумнівається. Але чи не помічаєте ви, тов. Европенко-Европацький, що за вищенаведеною цитатою ховається той же таки політикан із табору захеканої українізації? Що Остап Вишня говорить у своїй гуморесці «Вольовий спосіб»? Він говорить, що українізація річ прекрасна, але з горе-українізаторами, що тероризують «справну жінку» Марину, яка розмовляє доброю українською мовою, що з горе-українізаторами, які тероризують робітничо-селянські маси «вольовими способами», вольовими способами, що ведуть до старих гімназіяльних метод, «вольовими способами» саме даній Марині безперечно непотрібними, – з цими українізаторами треба боротися. Що говорить «морфолог»? А «морфолог» говорить, що така постановка справи є постановка протиукраїнізаційна, що робітничо-селянські маси (Марина ж образ) треба віддати на глум отієї ж таки захеканої українізації. Словом, постановочка, можна сказать, на «ять». Далі.
– «Коли наш автор (себто, Остап Вишня. – М. X.), – пише Полторацький, – стає на її захист (себто, на захист тієї ж Марини. – М. Х.), змонтовуючи мотив полтавчанки з мотивом українізованого росіянина (себто, не робітника-росіянина, можливо навіть не чиновника-росіянина, а звичайнісінького собі харківського міщанина. – М. Х.), якого пропустили на іспиті, хоч він знав усе настільки поверховно, що забув усі правила, повертаючись з іспиту – тоді стає зрозумілим, що Остап Вишня стає на захист тих, хто стоїть саме за – мову «маминої циці» в противагу тій мові, що її культивує хоч би й радянський укрлікнеп».
Давайте, друже, покличемо на допомогу елементарну логіку. Українізованого харківського міщанина, «який усе знав настільки поверховно, що забув усі правила, повертаючись з іспиту» – цього міщанина горе-українізатори «пропустили на іспиті». Марину, що цю мову знала неповерхово і тільки не знала «вольового способу», горе-українізатори не пропустили. Остап Вишня стає на захист Марини, себто на захист не тільки робітничо-селянських мас, але й на захист тих радянських метод народньої освіти, що рішуче відкидають всякий непотріб. На захист яких метод стає фурорист? А саме тих, що від них і звільнив нас Жовтень. Але сіль справи і не в цьому. Сіль справи в тому, що, за Полторацьким, наш «укрлікнеп» ці дореволюційні методи і «культивує». За Полторацьким, наш лікнеп складається із самих горе-українізаторів, які «пропускають до іспиту «поверхових» знавців української мови, тих «знавців», що забувають її, повертаючись з іспиту», і виганяють з установ «справних жінок Марин», яким не сила розібратися
