саме повітря, звідти доносився приглушений гул – учні Ікабода зубрили завдання, – це нагадувало дзижчання бджіл і переривалося час від часу владним окриком самого наставника (то був наказ або загроза), а при нагоді і моторошним свистом березових прутів, які підганяли якогось лобуряку, що забарився на посипаному трояндами шляху до знань. Слід зазначити, що наш педагог був людиною сумлінною і незмінно дотримувався дорогоцінного правила: «Хто шкодує різок, той псує дитину». Учні Ікабода Крейна, вже повірте мені, зіпсованими не були.
Проте я аж ніяк не вважаю, що він належав до кола тих жорстокосердих шкільних владик, які дістають задоволення в мордуванні своїх підданих; навпаки, він чинив правосуддя, вникаючи у суть, а не рубаючи з плеча; наприклад, він звільняв від покарання кволі дитячі зади і перекладав його на нижню частину тіл фізично дужих учнів. Він милував худого, нещасного хлопця, що тремтів за найменшого помаху лози, проте справедливість при цьому нітрохи не страждала: вона винагороджувалася подвійною порцією різок, які присуджувалися кремезному, впертому і докучливому шибенику, що під лозою хмурився, пнувся і ставав дедалі впертішим та похмурішим. Він називав це «виконати свій обов'язок перед батьками» і ніколи не накладав покарання без вельми втішного для покараного запевнення в тому, що «він пам'ятатиме і буде вдячний йому до кінця своїх днів».
Втім, після закінчення шкільних занять Ікабод ставав для старших хлопчаків другом і приятелем, ділив їхні забави та ігри, а в святкові дні проводжав додому малюків, особливо тих, кому випало щастя мати гарненьких сестер або матусь, які славилися своєю хазяйновитістю, і про яких було відомо, що полиці у них битком набиті усілякими ласощами. Йому і справді доводилося підтримувати добрі стосунки з учнями, адже дохід від школи був настільки незначний, що його ледь вистачило б на хліб насущний, а Ікабод мав чудовий апетит і, незважаючи на сухорлявість, вирізнявся не меншою, ніж анаконда,[6] здатністю збільшуватися в об'ємі. Отже, задля того, щоб підтримати себе, він харчувався і жив, відповідно до місцевого звичаю, у тих фермерів, чиї діти у нього навчалися. Проживши в якомусь будинку тиждень, він переселявся потім в інший, тягаючи за собою все своє надбання, що вміщувалося у паперову хустку, і обходив таким чином всю околицю.
Однак щоб це не лягло непомірним податком на гаманець його господарів-селян, схильних вважати витрати на утримання школи непосильним тягарем, а вчителя – ледарем і трутнем, він вдавався до різних прийомів, які мали б продемонструвати, що він тією ж мірою корисний, як і приємний. Принагідно він допомагав фермерам у господарстві: ходив з ними на сінокіс, лагодив огорожі, водив на водопій коней, приганяв корів з пасовища і пиляв дрова для зимового вогнища. Він забував у цій роботі про непогрішний авторитет і про абсолютну владу, яку мав у своїй маленькій державі – у себе в школі, і був уособленням люб'язності і чемності. Коли він пестив дітлахів, особливо молодших, він здобував
Анаконда (рід удава) – назва найбільшої змії Південної Америки, здатної проковтнути величезну кількість їжі
