з прізвищем та прізвище відправника. Правда, без адреси, але це ж не проблема…
– Це конверт, у якому надсилався порошок? – Адік розсунув боки конверта і уважно заглянув всередину. – Таж тут могли залишитися сліди, за якими не важко і визначити, що там було?
– Небезпечно! – похитав головою Бісмарк. – Покажеш фахівцям, а вони тебе здадуть з бебехами! А потім ти їх до мене приведеш! І ми так нічого й не дізнаємося!
І тут Олег завмер, а погляд його немов розвернувся всередину самого себе. Наче він хотів роздивитись власні думки.
– Зачекай, а що ми хочемо дізнатися? – трохи роздратовано і пригнічено запитав він після хвилинного мовчання і втупився Адікові в очі. – Для чого ти мене до цих археологів підсилаєш? Що ти хочеш знайти? Може, тебе цікавлять зовсім не золоті штучки з-під Софійського собору? Може, якраз там ці археологи ховали наркотики? А розкопками вони просто прикривали свої темні справи?
Адік відобразив на обличчі водночас і шалене здивування і святу простоту.
– Ти не розумієш! Я ж тобі дав список людей, які копали на тому ж місці, що і ти, і не доповідали про результати археологічній науковій спільноті. Якщо ми дізнаємося, чому це відбувалося, тоді все й зрозуміємо, тоді і вийдемо на безцінні речі. Ти навіть уявити собі не можеш, скільки вони коштують! Будь-яка золота дрібничка того часу тягне, як мінімум, на десять-двадцять тисяч баксів!
В Адіковому голосі прозвучала дзвінка жадібність, і Олег машинально роззирнувся, перевіряючи, чи ніхто їх не підслухав.
Бородатий бармен стояв у кутку за стійкою. Його вуха були затулені великими дорогими навушниками. Більше поруч нікого не було.
У щиру жадібність Адіка Бісмаркові вірилося легко. Як і взагалі в щирість будь-якої людської вади.
– У музеях з цієї могили нічого немає. Це точно! – Адік перейшов на шепіт. – Я відчуваю, що ми наблизилися до таємниці тисячоліття. Я тобі ще дещо покажу, щоб ти мені повірив.
Він поліз рукою в кишеню плаща, а коли розкрив долоню перед обличчям Бісмарка, на ній лежала невелика золота фляжечка з тим самим зображенням, що і на сиґнеті.
– Це та грудка, яку я тобі передав? – здогадався Бісмарк. Адік кивнув. – Для коньяку замала, – видихнув Олег. Настрій у нього зіпсувався.
– У той час коньяку ще не було. Це посудина для магічного еліксиру на випадок смерті або поранення. Але еліксири – це фігня. Головне, подивися, яке золото і яка тонка робота!
– Ти не віриш у магію? – на Олегових губах заграла в’їдлива посмішка.
– Достатньо того, що вони вірили, – спокійно відповів Адік. – Якщо вони вірили – отже, їм усі ці еліксири допомагали. Ми ось ні в що не віримо, тому нам допомогти неможливо. Я он навіть в аспірин не вірю. І знаєш, зовсім немає сенсу його приймати. Не допомагає!
– Але ж порошок від Польського Клейноду-старшому допомагав! – не погодився Олег. – Є ж еліксири дієві!
Адік знизав плечима.
– Хотів би я спробувати цей порошок, –
