заклад, – зазвичай Мег охоче хвалила людей позаочі.
– Пам’ятаєш, як у дитинстві ми вірили у фей і придумували, що в них проситимемо, якщо вони зголосяться виконати наші три бажання? Мої всі здійснилися! Є гроші, слава й улюблена робота, – нагадала сестрі Джо й за звичкою, якої так і не змогла позбутися в дорослому житті, почала відчайдушно наїжачувати волосся, зчепивши руки на голові.
– Мої бажання також стали дійсністю. Та й Емі може скільки душі завгодно насолоджуватися всім, про що мріяла. Якби дорога мама, Джон і Бет були з нами, тут панувало б цілковите блаженство, – голос Мег затремтів, коли вона згадала про тих, хто пішов назавжди.
Джо поклала долоню на руку сестри, й обидві жінки кілька хвилин сиділи мовчки, переживаючи водночас і сум, і радість від споглядання неймовірного краєвиду.
Справді, ніби за помахом чарівної палички тихий Пламфілд перетворився на мальовниче маленьке містечко, населене гамірливою молоддю. Зміна статусу лише додала йому привабливості. Ретельно відреставрований старий будинок виглядав дуже романтично посеред дбайливо доглянутих галявини й саду. Повсюдно зоріла печатка заможності, якої не було раніше, коли сюди заходили перші учні, а Баери ледве зводили кінці з кінцями.
На пагорбі, де колись пускали повітряних зміїв, тепер височіла монументальна будівля коледжу, вибудувана на кошти, які заповів пан Лоуренс. А стежками, протоптаними колись дитячими ніжками, нині курсували енергійні юнаки й дівчата, з вдячністю користуючись всіма благами, які надавали їм доброзичливі піклувальники навчального закладу.
Неподалік головного входу до маєтку, в тіні великих дерев затишно розташувався гарненький коричневий котедж, що дуже нагадував колишню «голуб’ятню» подружжя Бруків, а зелений схил на захід від нього прикрашала красива споруда з білими колонами, виблискуючи на сонці величезними вікнами – новий особняк Лорі. Коли місто, що стрімко розросталося, оточило з усіх боків старий будинок Марчів, розправилося з тихим «гніздечком» Мег і наважилося поставити миловарний завод перед обійстям обуреного пана Лоуренса, всі пожильці перебралися до Пламфілду, тим самим започаткувавши для нього великі переміни.
Власне, саме творення нового допомогло маленькому товариству пережити горе втрат, коли пішли з життя пані Марч і пан Лоуренс. Понад те родину об’єднувала тепер не тільки територія, а й спільна справа. Пан Баер очолив навчальний заклад, пан Марч обійняв посаду священника коледжу. Сестри теж долучилися до виховання молоді.
Мег стала добрим другом і порадницею для дівчат, Джо – довіреною особою юнаків, а Емі – справжньою «леді Щедрість», яка делікатно усувала матеріальні негаразди незаможних студентів. Вона відчинила для них двері свого будинку, який вони влучно назвали Парнасом. І в цьому не було перебільшення, бо тут повсюдно панувала музика, краса й високе мистецтво – все те, чого прагнуть чисті серця.
Ті дванадцять хлопчиків, яких виховували в старому Пламфілді на самих початках заснування школи, давно залишили рідні стіни. Однак пенати не забували, щораз навідуючись сюди, щоб поділитися пережитим, посміятися над колишніми пригодами й, наснажившись минулим, повернутися до своїх нових обов’язків. Адже поїздки додому та спогади про щасливі дні дитинства допомагають серцям зберігати ніжність. Тож варто бодай кількома словами згадати про кожного з них і розповісти, як їм ведеться нині.
Франц, якому вже виповнилося двадцять шість, досить успішно працював у гамбурзькій торговій фірмі свого далекого німецького родича. Його брат Еміль, поза сумнівом, був найвеселішим матросом з усіх, які будь-коли «борознили океан». Дядько Баер відправив його в довге плавання, сподіваючись, що нелегка служба на кораблі відіб’є в хлопця охоту до такого способу заробітку на життя. Проте небіж повернувся додому в повному захваті, тим самим остаточно переконавши пламфілдців: це його покликання. Той самий гамбурзький торговець запропонував молодому родичу приписатися на один зі своїх кораблів, тож Еміль почувався цілком щасливим.
Ден, як і раніше, не уявляв свого життя без мандрів. Спочатку він вирушив до Південної Америки, щоб взяти участь у геологічних дослідженнях, потім спробував розводити овець в Австралії, а тепер займався розробкою нових рудників у Каліфорнії.
Нет навчався в консерваторії й планував завершити музичну освіту в Німеччині. Том з поважних причин обрав медицину й нині відчайдушно намагався полюбити свою майбутню професію. Джек займався комерцією разом із батьком, мріючи якомога швидше набути власних статків. Доллі, Джордж та Нед вивчали юриспруденцію в Гарвардському університеті. Невдовзі після закінчення школи завершився й земний шлях Діка та Біллі. Пламфілдці сумували за ними, хоч і розуміли, що з такими важкими фізичними й розумовими вадами їхнє життя навряд чи було б щасливим.
Тедді й Роба називали «Левом і Ягням», оскільки молодший брат був самовпевненим і впертим, як цар звірів, а старший – лагідним, як найніжніша овечка.
Джо називала Роба «своєю
