style="font-size:15px;"> І вони весело засміялися – так само, як робили це в дитинстві, яке завжди згадували, коли крокували до Пламфілду.
– Я знаю, що не побачу тебе цілий тиждень, якщо тільки не вигадаю який-небудь привід для візиту до твоєї приймальні. Ти весь час така заклопотана й зайнята, що мені ніяк з тобою не поговорити, – прояснив ситуацію Том.
– Тобі теж варто займатися справою, а не подібними дурницями. Вкотре кажу тобі, Томе, якщо повністю не зануришся в навчання, то ніколи нічого не досягнеш, – завважила Нен серйозно.
– Мені цього навчання цілком вистачає, – промовив у відповідь Том із таким виглядом, ніби згадав про щось огидне. – Людина повинна хоч трохи розважитися після того, як цілими днями роздивляється трупи. Я не можу довго витримувати це заняття без перерви, хоч деяким воно, схоже, приносить величезне задоволення.
– Тоді чому не залишиш медицину? Займись чимось підхожим. Хіба я не казала тобі, що робиш дурість, обираючи цей фах, – сказала Нен із ледь помітним виразом стурбованості в проникливих очах, коли намагалася знайти ознаки хвороби на обличчі хлопця, рум’яному, як червоне яблучко.
– Ти знаєш, чому я вибрав цю професію й залишуся вірним їй, навіть, якщо доведеться погинути. Можливо, одразу й не скажеш, що мені зле, але знай: задавнене сердечне нездужання рано чи пізно зведе мене в могилу. Тільки одна лікарка в усьому світі здатна зарадити моєму горю, але не хоче.
Вираз задумливого смирення на обличчі Тома був одночасно кумедним і зворушливим. Він говорив щиро, хоч його натяки аж ніяк не заохочувалися співрозмовницею.
Нен насупилася, проте вона вже звикла до подібних промов і знала, як лікувати Тома.
– Ця лікарка застосовує найкращі ліки, але ще не було на світі такого важкохворого пацієнта. Ти був на тому балу, як я веліла?
– Був.
– Присвятив всю свою увагу гарненькій панні Вест?
– Танцював з нею цілий вечір.
– Невже вона не справила цілющого впливу на твоє велелюбне серце?
– Ніяковісінького! Один раз я позіхнув їй в обличчя, потім забув принести частування, й, нарешті, зітхнув з полегшенням, коли наприкінці балу відвів її до матусі.
– Приймай дозу цих ліків якомога частіше й спостерігай за симптомами. Прогнозую, що поступово в тебе виникне звикання.
– Ніколи! Я впевнений, що на мій організм це не подіє.
– Побачимо. Виконуй приписи лікаря! – відповіла вона суворо.
– Добре, док, – лагідно промовив хлопчина.
Хвилину тягнулося мовчання. Відтак немов яблуко розбрату було забуто під впливом приємних спогадів, викликаних знайомими ландшафтами, Нен несподівано сказала:
– Як весело ми, бувало, гралися в тому лісі! Пам’ятаєш, як ти впав з великого горіха й мало не зламав собі ключицю?
– Ще б пак! Як не пам’ятати… як ти натирала мене без кінця настоянкою полину, поки я весь не став
