зателефонував йому і розповів, що сталося, і Кас був так схвильований, що змусив свого друга Дона, який їздив разом із нами, розповісти йому все ще раз наступного ранку.
Тепер я приїздив у смокери щотижня. Ти заходиш до роздягальні, а там ціла купа дітлахів, які дивляться один на одного. Далі тобі треба сказати їм свою вагу і скільки боїв ти провів. Зазвичай я говорив їм, що мені більше ніж чотирнадцять. Навколо було не так вже й багато чотирнадцятирічних хлопців, які б важили двісті фунтів. Тож я завжди бився з хлопцями старшими. Ці смокери важили надзвичайно багато для мене, надто більше, ніж для інших дітей. Я пам’ятав, що народився в пеклі й щоразу, коли я вигравав бій, я ставав на крок далі від нього. Інші бійці не були такими злими, як я. Якби не ці смокери, то я, напевно, здох би десь у каналізації.
Тедді навіть якось ув’язався у бійку на одному з турнірів. Того вечера ми були у спортзалі Нельсона і якийсь хлопець штовхнув Тедді, і Тедді вдарив того хлопця з кулака, і ось тоді в сутичку втрутився Нельсон. Він схопив один із трофеїв, що там були – з твердого мармуру, прикрашений олов’яними орнаментами, і почав бити ним хлопця по голові. Якби приїхали копи, вони б звинуватили його в замаху на вбивство. Тедді завжди вплутувався в бійки. Я не знаю, чи захищав він мене чи інші хлопці ревнували, через те, що у нього був кращий боєць, але йому ніколи не вистачало розуму, щоб відступити від них. Ми їздили в Огайо, і там Тедді умудрився побитися з іншими тренерами.
Ми почали їздити по смокерах усього Північного сходу. Перш ніж ми сідали в машину, до нас підходив Кас.
– Цей бій будуть дивитися кілька моїх друзів. А я чекатиму на телефонний дзвінок. Сподіваюсь, що коли вони мені подзвонять, вони хвалитимуть тебе і маритимуть тобою, – казав він. Я ніколи цього не забуду. «Говорити й марити». Це запалювало мене, і я переповнювався нетерпінням на всю нашу шестигодинну поїздку. Я ні на хвилину не міг заспокоїтися. Я не міг дочекатися, коли вийду на ринг і почну бити цих шибздиків. Один хлопець прийшов на бій зі своєю дружиною і маленькою дитиною, а я вирубив його.
Кас прийшов на мій п’ятий бій до смокеру у Скрентоні. Я бився з хлопцем на ім’я Біллі О’рурк у Скрентонському католицькому молодіжному центрі. Біллі було сімнадцять, і я сказав, що мені теж сімнадцять, тому що це була проаматорська ліга. Перед боєм Кас підійшов до О’рурка.
– Мій боєць просто вбивця, – сказав Кас. – Я не хочу, щоб ти постраждав.
Це був мій найважчий бій. У першому раунді я продовжував валити цього хлопця, але той навіжений білий псих продовжував підійматися. І він не просто вставав, від підхоплювався розгойдуючись. Чим більше я збивав його з ніг, тим більше він вставав і гамселив мене. Я надер йому дупу в першому раунді, але в другому була просто війна. Ми билися вже три раунди, і Тедді не хотів ризикувати, приймаючи невірне рішення.
«Послухай, ти любиш поговорити про те, яким класним ти хотів би стати, про те, як-то бути великим, і про всіх цих божевільних
