Тут було багато малих дітей, і дім був сповнений сміху та пісень. А зараз він порожній, і тут вже не застанеш нікого, окрім вітру. Як же тут має бути самотньо і сумно! Можливо, вони всі повертаються сюди в місячні ночі… привиди маленьких дітей, котрі мешкали тут давним-давно, і троянди, і пісні… і на якусь мить старий будинок уявляє собі, що він знову молодий і сповнений веселощів.
Діана похитала головою.
– Я ніколи не уявляю собі нічого подібного, Енн. Чи ж ти не пам’ятаєш, як на нас сварилися моя мама й Марілла, коли ми уявляли собі всіляких духів у Лісі Привидів? Я досі не можу спокійно проходити повз ті хащі в темряві; а якщо я почну уявляти щось схоже й про старий дім Болтера, я боятимуся ходити ще й повз нього. Крім того, ті діти зараз не мертві. Вони всі повиростали й живуть собі щасливо…. А один із них – м’ясник. А квіти та пісні так чи інакше не можуть стати привидами.
Енн тихенько зітхнула. Вона щиро любила Діану, і вони завжди були хорошими подругами. Але вона вже давно вивчила, що в царстві фантазії мусить блукати сама. Шлях до нього пролягав через зачаровану стежку, якою навіть найдорожча їй людина не могла слідувати за нею.
Поки дівчата були в Кармоді, почалася страшенна злива з громом. Вона, однак, тривала недовго, тож дорога додому провулками, оточеними деревами, на листі яких виблискували краплини дощу, та маленькими видолинками, сповненими п’янкими ароматами намоклого вересу, була просто чудовою. Та тільки вони звернули до будинку Катбертів, як Енн побачила дещо, що зіпсувало всю красу довколишніх пейзажів.
Справа перед ним простягалося широке, мокре від дощу й розкішне сіро-зелене поле пізнього вівса, що належало панові Гаррісону. І там, рівно посередині поля, ледь не потопаючи серед буйного збіжжя й спокійно дивлячись на них понад китицями вівса, стояла джерсійська телиця!
Енн кинула віжки й встала, стиснувши вуста, що не віщувало нічого хорошого чотириногій мисливиці. Не промовивши ні слова, вона спритно перелізла через колеса, а тоді прошмигнула через огорожу, перш ніж Діана встигла зрозуміти, що відбувається.
– Енн, повернися! – вигукнула Діана, як тільки спромоглася вимовити хоч слово. – Ти зіпсуєш свою сукню в мокрому збіжжі… зіпсуєш її. Та вона мене не чує! Їй нізащо не вдасться забрати звідти ту корову самотужки. Доведеться піти їй на допомогу.
Енн мчала через вівсяне поле, наче божевільна. Діана поквапом зіскочила вниз, надійно прив’язала коня до стовпа й, задерши поділ своєї красивої картатої сукні, перелізла через паркан і кинулася наздоганяти свою ошалілу подругу. Їй вдавалося бігти навіть швидше за Енн, котру стримували спідниці, що намокли й прилипали до ніг, тож вже незабаром вона її наздогнала. За собою вони залишили протоптану стежку через поле, що б довело пана Гаррісона до сказу, якби він це тільки побачив.
– Енн, заради Бога, спинися, – тяжко дихаючи, мовила бідолашна Діана. – Я вже ледве дихаю, а ти промокла до кісток.
– Я маю…
