Лінивими Хащами, Долиною Фіалок, Березовою Стежкою, Кришталевим Озером. Відтоді дещо змінилося. Маленькі березові саджанці в Лінивих Хащах, де вони давним-давно розмістили будиночок для ігор, стали великими деревами; Березова Стежка – протяжна дорога, по якій давно не ступала людська нога, заросла папороттю. Кришталеве Озеро зовсім зникло, залишивши по собі хіба що порослу мохом западину. Проте Долина Фіалок і досі заливалася ліловим від фіалок, а саджанець яблуні, який Гілберт якось знайшов десь далеко в лісах, тепер розрісся у величезне дерево, всіяне маленьким малиновим цвітінням.
Вони йшли без капелюшків. Волосся Енн досі було таким блискучим, наче відполіроване червоне дерево, а Діанине – чорним, як і раніше. Вони обмінювалися веселими, теплими та дружніми поглядами, наповненими розумінням. Іноді йшли в цілковитій тиші. Енн завжди стверджувала, що такі доброзичливі люди, як вони з Діаною, вміють читати думки одна одної. Іноді вони починали розмови «а пам’ятаєш?» «А пам’ятаєш той день, коли ти провалилася в садовому будиночку Кобба на Террі Роуд?»… «А пам’ятаєш, як ми стрибали на тітку Джозефіну?»… «А пам’ятаєш наш Клуб Історій?»… «А пам’ятаєш, як до нас прийшла пані Морган, а ти замурзала носа чимось червоним?»… «А пам’ятаєш, як ми посилали одна одній сигнали свічками з вікон?» «А пам’ятаєш, як ми веселилися на весіллі панни Лаванди, і сині бантики Шарлотти?»… «А пам’ятаєш Товариство Удосконалення?» Їм здавалося, наче вибух їхнього сміху луною сягав далекого минулого.
ТУСЕ, схоже, уже розпалося. Воно припинила своє існування майже одразу після заміжжя Енн.
– Вони просто не змогли далі його вести, Енн. Молодь Ейвонлі тепер – це зовсім не та молодь, що була в наші дні.
– Ти кажеш так, наче «наші дні» уже минули, Діано. Нам лише п’ятнадцять років, ми з тобою рідні душі. Повітря не наповнюється світлом, воно і є світло. Мені здається, що я наче розправила крила.
– Я відчуваю те саме, – мовила Діана, забуваючи, що ваги сьогодні вранці показали сотню і п’ятдесят п’ять фунтів. – Мені часто так кортить перетворитися на пташку, хоча б на мить. Як це, певне, чудово – літати!
Зусібіч їх оточувала краса. Неочікувані відтінки з’являлися в темряві королівства лісів, приваблюючи своїм сяйвом. Весняне сонячне проміння пробивалося крізь молоді зелені пагони. Радісні трелі заповнювали все навколо. Де-не-де траплялися низини, прогулянка якими була схожа на золоту купіль. На кожному кроці на них чекали свіжі весняні аромати… прянощі папороті… смерековий бальзам… пахощі щойно зораного поля. Там звивалася стежка, вкрита цвітом дикої вишні… старе поле, всіяне маленькими ялинками, які тільки-но почали зростати й, наче ельфи, ховалися поміж трав… струмки, ще не «надто широкі, щоб через них перестрибувати[2]»… лісові зірочки під ялинами… молода папороть із закрученими листочками… і береза, з її кори якої якийсь вандал відламав кілька шматочків білої шкіри в кількох місцях, оголюючи нижні шари з новими відтінками. Енн так довго все роздивлялася, що Діана не
Алюзія на вірш А.Е. Гусмана «With rue my heart is laden» (
