соціальний статус був вищий за її, і вони казали, що він не мав ними нехтувати. Елізабет завжди дуже пишалися тими танцями. Злі язики казали, що через них вона й не вийшла заміж – не могла опуститися до простого чоловіка після танців з принцом. Але то неправда. Якось вона назвала мені справжню причину – це тому що вона мала такий характер, що боялася не вжитися з жодним чоловіком. Вона й справді мала запальний характер – їй часом доводилося підійматися нагору й кусати комод, щоб заспокоїтися. Але я їй сказала, що це не причина не виходити заміж, якщо вона хоче. Немає жодної причини давати чоловікам монополію на характер, чи не так, пані Блайт, дорогенька?
– Я й сама часом показую характер, – зітхнула Енн.
– От і добре, дорогенька. Мене сідатимуть вам на голову, тут вже мені повірте! Ваші рудбекії нівроку розрослися! Гарний сад. Бідолашна Елізабет завжди про нього дбала.
– Мені він подобається, – сказала Енн. – Добре, що тут повно старомодних квітів. До речі про садівництво, ми хочемо когось найняти, щоб перекопав ділянку за ялинами й засадив полуницями. Гілберт такий зайнятий, що цієї осені точно не матиме часу. Нікого не знаєте, хто міг це зробити?
– Ну, Генрі Гемонд з Глену таким займається. Він, напевно. Погодиться. Він, правда, більше цікавиться своїм заробітком, ніж роботою, і як робить перерву, то забуває, що має вертатися до роботи. Батько в дитинстві кинув у нього пеньком. Гарно, правда? Типовий чоловік! Хлопець, звісно, так і не прийшов до себе. Але він єдиний, кого я можу порекомендувати. Минулої весни він помалював мій будинок. Гарно вийшло, правда?
Енн врятував годинник, який саме вибив п’яту годину.
– Боже, вже так пізно? – вигукнула мані Корнелія. – як швидко летить час, коли добре його проводиш! Ну, мушу йти.
– Ні-ні! Ви залишитися й поп’єте з нами чаю! – завзято сказала Енн.
– Ви мене запрошуєте, бо так треба, чи тому що самі хочете? – спитала пані Корнелія.
– Бо хочу.
– Тоді я залишуся. ВИ належите до тих, хто знає Йосифа.
– Я знаю, ми подружимося, – сказала Енн, з усмішкою, яку знали лише люди їхньої віри.
– Так, дорогенька. Слава Богу, друзів ми можемо обирати. Родичів треба приймати такими, якими вони є, і бути вдячними, якщо поміж них нема злочинців. Не те що б я мала багато родичів – хіба двоюрідних. Я, можна сказати, самотня душа, пані Блайт.
У голосі пані Корнелії прозвучала сумна нотка.
– Називайте мене Енн, – імпульсивно вигукнула Енн. – Це було б так по-домашньому. Всі в Чотирьох Вітрах, крім чоловіка, називають мене пані Блайт, і від цього я почуваюся тут чужою. А ви знаєте, що ваше ім’я дуже близьке до того, як я хотіла називатися в дитинстві. Я ненавиділа ім’я Енн і подумки називала себе «Корделія».
– Мені подобається Енн. Так звали мою матір. Старомодні імена найкращі й наймиліші, на мою думку. Якщо ви йдете робити чай, то можете прислати до мене молодого доктора. Він лежить
