style="font-size:15px;"> – Плювати мені на твій срібний непотріб! – заявив він з глибоким презирством. – Та ще й поламаний!
– Але ж, Франце! – скрикнув я, тремтячи від страху, що він піде. – Зажди! Візьми годинника! Їй-богу, він срібний. Та у мене й немає чогось іншого…
Він подивився на мене холодно і зневажливо.
– Гадаю, ти знаєш, до кого я зараз піду. А можу заявити і в поліцію – я добре знаю їхнього вахмістра.
Він обернувся, щоб іти геть. Я ухопив його за рукав. Цього ніяк не можна було допустити! Краще вже померти, ніж витримати все, що може статися згодом, якщо він зараз піде.
– Франце, – благав я, захрипнувши від хвилювання. – Не роби цього! Це ж був просто жарт!
– Авжеж, жарт, але тобі він може дорого обійтися.
– Тож скажи, Франце, що мені ще треба зробити? Я все зроблю!
Він поглянув на мене своїми примруженими очима і вишкірив зуби.
– Чого ти клеїш дурня? – промовив він удавано добродушно. – Ти ж знаєш вихід не гірше за мене. Я можу отримати дві марки, і я не багач, щоб відмовлятися від них. А ти багач, у тебе навіть годинник є. Отже, тобі треба лише знайти дві марки – і справу залагоджено.
Я збагнув, куди він веде. Але ж дві марки! Це здавалося мені такою недосяжною сумою, однаково, чи десять, чи сто, чи тисяча. У мене не було таких грошей. Правда, я мав скарбничку, що стояла в маминій кімнаті. У ній, завдяки візитам мого дядечка та іншим подібним оказіям, лежало декілька десяти- і п’ятипфенігових монет. Більше я нічого не мав. Кишенькових грошей мені ще не давали.
– У мене нічого немає, – промовив я сумно. – Але я тобі віддам щось інше. У мене є книга про індіанців, є солдатики, а ще – компас. Я принесу тобі все!
Кромер тільки сіпнув кутиками своїх зціплених вуст і сплюнув на підлогу.
– Не патякай! – наказав він владно. – Свій мотлох можеш залишити собі. Компас! Краще не зли мене, чуєш, давай гроші!
– Але ж мені ніколи не дають грошей! Хіба я винен…
– Тоді принесеш мені ці дві марки завтра. Я чекатиму тебе після школи внизу, на ринку. І квит. Не принесеш – начувайся.
– Але ж де мені їх узяти? Господи!..
– Зате у вас вдома грошей повно. Це вже твій клопіт. Отже, завтра після уроків. Я повторюю: якщо не принесеш…
Він пронизав мене своїм гострим поглядом, ще раз сплюнув і щез, немов тінь.
Я не міг піднятися, ноги не слухалися. Моє життя було зруйноване… Я думав: може, мені втекти й більше не повертатися, або втопитися? Але то були якісь невиразні марення. Я сів у темряві на нижній приступець східців і весь зіщулився, поринувши у своє горе. Там мене, заплаканого, і знайшла Ліна, яка спускалася вниз із кошиком, щоб набрати дров у повітці.
Я попросив її, щоб вона нічого не розповідала батькам, а сам пішов нагору. На вішалці біля скляних дверей висів батьків капелюх і мамина парасолька від сонця. Від усіх цих предметів на мене повіяло домашнім затишком
