заманливо це звучало! Як спокусливо вабило… Але це було неможливо. Я знав, що не зроблю цього. Знав, що тепер маю таємницю, провину, яку повинен розплутати сам, тільки сам. Можливо, я зараз на роздоріжжі, і може, з цієї миті я тепер перебуватиму під владою поганого і завжди повинен буду ділити таємниці зі злими людьми, залежати від них, скорятися їм, бути такими, як вони. Ну що – вдавав із себе «дорослого і героя»? Тепер терпи наслідки цього всього…
Батько, коли я увійшов, пожурив мене за мокре взуття. Слава Богу, це відвернуло його увагу, він не помітив гіршого, і я легко витерпів докір. Раптом у мені виникло якесь дивне нове відчуття – зле, гостре і колюче: я відчув свою перевагу над батьком! На якусь мить я відчув навіть зневагу до нього, до його необізнаності, його докору з приводу моїх мокрих черевиків. Пхе, який дріб’язок… «Якби ти знав…» – подумав я і на мить відчув себе злочинцем, якого спіймали за крадіжку булочки, тоді як йому слід було б зізнатися у вбивстві. Це було кепське, мерзенне відчуття, але досить сильне, у ньому була якась незвідана привабливість, і воно міцніше, ніж будь-яка інша думка, прив’язувало мене до моєї таємниці, до моєї провини. Можливо, міркував я, Кромер зараз уже пішов до поліції і заявив, і ось-ось вдарить гроза, а тут мене пожурили, немов якогось шмаркача!
У всій цій події, про яку я щойно розповів, ця мить була найважливішою, вона запам’яталася мені найбільше. Це була перша тріщина у світлому образі батька, перший надлом у тих засадах, на яких базувалося моє дитяче життя і які кожна людина, перед тим як намацати свою суть, повинна зруйнувати. З цих переживань, які ніхто не помічає, складається внутрішня, найсуттєвіша лінія нашої долі. Така тріщина, такий надлом згодом заростають, загоюються і забуваються, але вони продовжують існувати й кровоточити в найпотаємніших закутках.
Я одразу жахнувся цього нового почуття і був готовий кинутись цілувати батькові ноги, щоб перепросити його за це. Але відвернути невідворотне неможливо, кожна дитина це відчуває і знає так само глибоко, як і будь-який мудрець.
Я усвідомлював необхідність обдумати все це, поміркувати, як мені діяти завтра, але на той час нічого не міг придумати. Увесь вечір я був зайнятий тільки тим, що звикав до зміни атмосфери в нашій вітальні. Ось настінний годинник і стіл, Біблія і дзеркало, книжкова полиця і картини на стіні… Вони немовби прощалися зі мною, я із завмиранням серця бачив, як мій світ, моє славне, щасливе життя відходить у минуле, відокремлюється від мене. Але я відчував, як пов’язаний з отим новим, що сковує мене, і як наповзає оте темне й чуже. Я вперше відчув подих смерті, а смак її гіркий, бо вона – це тремтіння і страх перед страхітливим переродженням.
Я зрадів, коли нарешті опинився у ліжку… До того ж я пройшов через останнє чистилище – вечірня молитва, і потім ми заспівали псалом, що мені найбільше подобався. Але я не співав разом з усіма – кожен звук був отруєний жовчю… Я не молився разом з іншими, коли батько виголошував
