вечірню газету та тицьнула в неї пальцем.
– Я ось навіщо прийшла, джентльмени, – прошамкала вона, знову присідаючи. – Щодо золотого перстеника на Брикстон-роуд. Це моя донька Саллі загубила, вона лише рік, як заміжня, а чоловік її плаває буфетником на пароплаві, ото був би галас, якщо б він повернувся, а персня немає! Він і так лихої вдачі, а вже коли вип’є, то, борони боже! Якщо хочете знати, вона вчора пішла в цирк разом із…
– Це її перстень? – спитав я.
– Слава тобі господи! – вигукнула стара. – От уже Саллі зрадіє! Це він, точно!
– Вашу адресу, будь ласка, – сказав я, взявши олівець.
– Гаундс-дітч, Дункан-стрит, номер тринадцять. Далеченько до вас!
– Брикстон-роуд зовсім не по дорозі від Гаундс-дітч до цирку, – різко видихнув Голмс.
Стара обернулася та гостро глянула на нього своїми маленькими червоними очицями.
– Вони спитали, де живу я, – сказала вона, – а Саллі живе в Пекгемі, Мейсфілд-плейс, будинок номер три.
– Як ваше прізвище?
– Моє – Сойєр, а її – Денніс, бо вона вийшла за Тома Денніса, – він загалом акуратний, тихий, поки в морі, а пароплавна компанія ним не нахвалиться, але коли зійде на берег, тут вам і жінки, і пиятика, і…
– Ось ваш перстень, місіс Сойєр, – перебив я, корячись знаку, який подав Голмс. – Він, я впевнений, належить вашій доньці, і я радий, що можу повернути його законній власниці.
Бурмочучи слова подяки та благословення, стара карга сховала перстень до кишені та зашкутильгала вниз сходами. Заледве вона встигла вийти за двері, як Шерлок Голмс схопився з крісла та кинувся до своєї кімнати. Через кілька секунд він з’явився в плащі та шалику.
– Я йду за нею, – квапливо кинув він. – Вона, звісно, спільниця та приведе мене до нього. Дочекайтеся мене, будь ласка.
Коли внизу зачинилися двері за нашою гостею, Голмс уже збігав сходами вниз. Я визирнув у вікно: стара пленталася іншим боком вулиці, а Голмс крокував за нею, тримаючись трохи віддалік.
«Або вся його теорія нічого не варта, – подумав я, – або зараз він ухопиться за нитку, що веде до розгадки цієї таємниці».
Прохання дочекатися його було зовсім зайвим: хіба я зміг би заснути, не дізнавшись, чим закінчилася його пригода? Приятель пішов десь близько дев’ятої. Я, звісно, й гадки не мав, коли він повернеться, отож флегматично сидів в їдальні, пихкаючи люлькою та гортаючи сторінки «Життя богеми» Анрі Мюрже. Пробило десяту, я почув кроки служниці, що вирушала спати. Ось уже й одинадцята, і знову кроки; я впізнав величну ходу нашої домовласниці, котра також збиралася лягати до ліжка. Близько дванадцятої внизу різко клацнув замок. Як тільки Голмс увійшов, я відразу ж збагнув, що він не міг похвалитися успіхом. На обличчі чоловіка боролися сміх і розчарування, нарешті почуття гумору взяло гору, і він весело зареготав.
– Що завгодно, лише б мої «колеги» зі Скотленд-Ярду не пронюхали про це! – вигукнув він, падаючи в крісло. – Я стільки разів
