дня Безіл побачився з нею у світі, який знову стиснувся до звичної реальності, надавши речам буденного вигляду, але чогось усе-таки в ньому бракувало, й він ніяк не міг змусити себе жартувати й веселитися. Це видавалося б, ніби хоробрість після битви. Адже саме таким йому належало бути вчора ввечері! Вони вчотирьох, але не парами, вирушили в центр міста, у фотоательє, щоб забрати фотографії Мінні. Безілу сподобалася одна фотографія, на яку не зважали інші – йому здалося, що на ній Мінні виглядала як тоді, в Сент-Полі, тому він замовив надрукувати дві штуки – одну для неї, а другу для себе; картку повинні були надіслати йому до Єля.
Увесь цей день Мінні була якоюсь розсіяною, щось тихенько наспівувала, але, коли вони після прогулянки повернулися до будинку Чіверів, вона буквально злетіла східцями, почувши телефонний дзвінок. Через десять хвилин дівчина вийшла насупленою і похмурою, і Безіл випадково почув, як вона коротко мовила подрузі:
– Він не зможе.
– …Шкода!..
– …повернеться лише в п’ятницю.
Це могло означати лише одне: Ле-Мойн поїхав і вона втратила спокій! Тієї ж миті, не в змозі терпіти розчарування, він із жалюгідним виглядом підвівся та запропонував Вільяму їхати додому. На його подив, у нього на руці миттєво опинилася рука Мінні, яка намагалася його затримати:
– Почекай, Безіле! Адже я з тобою відтоді, як ти приїхав, жодної хвилини не побула!
Він сумно всміхнувся:
– Невже ти помітила?
– Безіле, не кажи дурниць! – Вона закусила губу, ніби образилася. – Ходімо посидимо на гойдалках.
У його душі раптом засіяв промінь надії та щастя. Її ніжна посмішка, яка, здавалося, йшла з глибини юного серця, заспокоювала, і він із вдячністю впивався її побрехеньками, мов джерельною водою. Призахідне сонце торкалося її щік неземним сяйвом – яке він не бачив на них раніше, – тим часом дівчина мовила, як вона не хотіла приймати запрошення Ле-Мойна й що вона засмутилася й образилася, коли Безіл до неї навіть не підійшов на танцях.
– Тоді, прошу тебе, Мінні, – благальним тоном промовив він, – дозволь мені хоч раз тебе поцілувати!
– Але ж не тут, дурнику! – вигукнула вона.
– Тоді ходімо на хвилину в альтанку…
– Безіле, це неможливо! Нас побачать Бессі Белл та Вільям. Либонь, іншим разом.
Безіл розгублено втупився в неї, не розуміючи, вірити чи не вірити, і вона негайно змінила тему:
– Безіле, я навчатимуся в школі міс Бічер. Всього кілька годин їзди від Нью-Гейвену. Ти зможеш до мене приїхати вже цієї осені. Один недолік: я чула, що зустрічатися там можна з гостями лише в засклених кімнатах, на кшталт оранжерей. Жах якийсь, чи не так?
– Так, жах, – щиро погодився він.
Бессі Белл та Вільям пішли з веранди й зав’язали розмову з якимись людьми, які під’їхали на машині.
– Мінні,
