подаватимеш сигнали. Подивимося, чи вийде у тебе хоч трохи розворушити цю компанію? Дехто з твоїх гардів і таклів такі здорові, що хоч саме зараз до університетської збірної! Тримай їх напоготові, як там тебе?
– Лі!
Вони вишикувалися в лінію на двадцять третьому ярді, як першокурсники; м’яч був у них. Їм дозволили робити необмежену кількість даунів[8], але коли після кількох моментів виявилося, що вони все ще на тій самій лінії, де почали гру, м’яч перейшов до іншої команди.
«Ось так! – подумав Безіл. – Тепер мені більше не грати!»
Але за годину, коли вони виходили з автобуса, Карсон запитав:
– Ти сьогодні вдень зважувався?
– Так! Сто п’ятдесят вісім фунтів.
– Слухай моєї поради: кінчай грати, як школяр. Але тут завдання інше: вимотати їх якомога більше – а коли вони видихнуться, то перемога за нами. Ти м’яч вибивати вмієш?
– Ні, сер.
– Гм… Шкода, що ти не з’явився у нас раніше…
Тиждень потому ім’я Безіла з’явилося в списку тих, хто вирушав на гру з Андовером. Перед ним у списку було ще двоє квотербеків: Данціґер і ще один атлет, на ім’я Епплтон, який нагадував гумовий м’ячик – і всю гру Безіл просидів на лавці запасних. Але наступного вівторка, коли Данціґер потягнув на тренуванні руку, Безілові вказали пересісти в їдальні за дієтичний стіл, де харчувався основний склад команди.
Напередодні гри з командою першокурсників із Принстона студентське містечко практично вимерло – всі виїхали на матч, який мав відбутися на Принстонському стадіоні. Була вже глибока осінь, із заходу дув підбадьорливий вітер; повертаючись до себе після фінальних тренувань перед майбутнім матчем, Безіл відчув, як ним опанувала знайома жага слави. За Принстон в очковій зоні грав Ле-Мойн, і Мінні цілком могла з’явитися на трибунах, але зараз, але тепер, коли він біг пружною галявиною перед стадіоном «Осборн», ухиляючись від уявних таклів, цей факт уже не видавався йому важливим порівняно з майбутнім матчем. Як і більшості американців, йому рідко вдавалося цілком відчути той самий момент, коли можна без жодних сумнівів сказати собі: «Ось вона, та сама точка, від якої відтепер вестиметься відлік усьому; настав мій зоряний час!» Інколи йому було досить того, що відбувалося зараз. Він зібрався провести дві години на тому полі, де життя триватиме в його власному темпі.
День видався ясним і холодним; трибунами розосередилася безпристрасна публіка – переважно містяни. Гравці Принстонської команди, одягнені в форму з косими смужками, виглядали міцними і впевненими в собі, і погляд Безіла знайшов серед них Ле-Мойна – і відразу холоднокровно зазначив, що рухається він на рідкість швидко і має атлетичну фігуру, що було непомітно, коли він носив костюм. Підкоряючись раптовому пориву, Безіл обернувся і став шукати серед публіки Мінні – але її ніде не було видно. Через хвилину пролунав свисток; сидячи поруч із тренером, він повністю сконцентрувався на грі.
Уся перша половина матчу тривала між тридцятиярдовими лініями. Основні принципи нападу Єля здавалися Безілу надто простими та менш ефективними, ніж ази системи Хаутон,
