так пишаюся, що ми знайомі! Усі кажуть, що сьогодні вдень ти був неперевершений!
Для нього ця фраза була на вагу золота і після танців, стоячи біля стінки, Безіл подумки раз у раз повторював її, виокремлюючи окремі частини і намагаючись знайти в цих словах бодай якийсь потаємний сенс. Коли його величатимуть більше, то, либонь, вона захопиться. «Я так пишаюся, що ми знайомі! Усі кажуть, що сьогодні вдень ти був неперевершений!»
Біля дверей почався переполох, і хтось вигукнув:
– Отакої! Вони таки явилися!
– Хто? – запитав хтось інший.
– Принстонські першокурсники! Футбольний сезон у них закінчився, і троє-четверо з них вирішили відзначити закінчення тренувань у «Гофбрау».
З метушні раптово, немов хавбек із лінії на футбольному полі, вирвався якийсь юнак, котрий нагадував якийсь кумедний привид; спритно обійшовши одного зі студентів, які стежили за порядком, та похитуючись, він вискочив саме до тих, хто танцював. Комірець під його смокінгом був відсутній, запонки давно вже полишили сорочку, волосся було скуйовджене, а погляд – абсолютно знавіснілий. Якийсь час він озирався, немов його засліпило світло; потім його погляд впав на Мінні Бібл, і обличчя його засяяло світлом щирої любові. Ще до того, як він зміг до неї наблизитися, він почав гучно кликати її на ім’я, і крізь південний акцент чітко чулися напруга і гіркота.
Безіл вискочив уперед, Безіл рвонув до нього, але його випередили, і Малюк Ле-Мойн, який чинив опір щосили, зник за дверима гардеробної серед круговерті ніг і рук, більшість з яких належали зовсім не йому. Зупинившись біля дверей, Безіл відчував, що до його відраза змішалася зі щирим співчуттям; щоразу, коли Ле-Мойну вдавалося підняти голову з-під крана, він відчайдушно нарікав на своє нещасне кохання.
Проте коли Безілу знову вдалося запросити Мінні на танець, він помітив, що вона сердита і злякана – настільки, що вже ладна була шукати підтримки у Безіла; вона раптом попрохала його піти посидіти, поговорити.
– Хіба не дурень він? – пройнявшись, вигукнула вона. – Такі речі псують дівчатам репутацію. Його потрібно було в поліцію відвести!
– Він не знав, що творить. Була складна гра, він вельми втомився, ось і все.
Але в неї на очах забриніли сльози.
– Ох, Безіле! – мовила вона. – Скажи мені: невже я насправді жахлива? Я нікому не бажаю зла; але так само собою трапляється…
Йому хотілося обійняти її й сказати, що вона – найчарівніша дівчина у світі, але в її очах він прочитав, що вона зараз його навіть не помічає; для неї він був порожнім місцем – з однаковим успіхом цієї миті вона могла б вилити душу якій-небудь подружці. Він згадав слова Жобени – йому не залишалося нічого, окрім як піти з гордо піднятою головою.
– Ти набагато розумніший! – Її ніжний голос обволікав його, мов води чарівливої річки. – Ти розумієш… якщо двоє більше не шаленіють одне від одного… вони мають проявляти здоровий глузд!
– Авжеж, –
