«новітньою з нових».
Одягнувшись, вона спустилася вниз сходами й через прочинені двері вийшла на вулицю. Стояв жовтень, дерева вже скинули листя, і в спину їй дув суворий бриз. Вона йшла повз холодні кути будинків, повз закутки житлових кварталів, у яких чаївся вітер. Від цієї пори й до початку квітня Чикаго стає містом, в якому життя ховається за стінами будинків, де увійти у двері означає потрапити в інший світ – бо холод озера Мічиган завжди непривітний і не схожий на справжній північний холод; він слугує лише для того, щоб акцентувати увагу на тому, що відбувається всередині, а не ззовні. На вулицях цього часу не чутно музики, там не натрапиш на закоханих – і навіть в сприятливий час року багатії, які проїжджають повз у лімузинах, радше дратують, ніж зачаровують тих, хто ходить бруківками. А всередині будинків панує глибока, повна тиша, – або шум, неначе ті, хто живе всередині, весь час зайняті винаходом нових танців. І все це – лише частина того, що люди мають на увазі, вимовляючи: «наш Чикаго».
Жозефіна мала намір зустрітися зі своєю подругою Ліліан Хаммел, але відвідування кінотеатру в їхні плани не входило. Якби лише матері знали, куди насправді збираються їхні дочки, то негожий, найпохмуріший фільм видавався б їм кращим. Тому що дівчата зібралися на автопрогулянку з Тревісом де Коппетом і Говардом Пейджем, і збиралися виїхати якнайдалі, щоб встигнути вдосталь націлуватися. Усі четверо виношували цей план ще з минулої неділі, коли поїздку довелося відкласти через несприятливі обставини.
Тревіс і Говард уже чекали, уособлюючи собою готовність до дій і безмовно кваплячи дівчат назустріч прийдешньому. Тревіс був одягнений в пальто з хутряним коміром, у руках у нього була тростина із золотим держаком. Він напівжартома, напівсерйозно поцілував руку Жозефіни, і дівчина мовила йому: «Вітаю, Тревісе!» з теплотою політика, який вітає свій електорат. Через хвилину дівчата вже обмінювалися новинами.
– Я бачила його, – прошепотіла Ліліан, – тільки-но!
– Справді?
Їх очі обох засяяли.
– Він дивовижний, еге ж? – мовила Жозефіна.
Дівчата мали на увазі двадцятидворічного містера Ентоні Харкера, який навіть і не здогадувався про їхнє існування, хіба Жозефіну якось представили йому в будинку Перрі як молодшу сестричку Констанції Перрі.
– У нього найгарніший у світі носик! – вигукнула Ліліан, несподівано розсміявшись. – Вона намалювала в повітрі контур носа пальцем, і це розвеселило їх обох. Але Жозефіна відразу ж зробила серйозне обличчя, тому що в одвірок, що виходив у коридор, визирнули темно-карі очі Тревіса, такі ясні, немов їх створили лише вчора ввечері.
– Ну-бо! – нетерпляче проронив він.
Четверо молодих людей вийшли на вулицю, пройшли нелегких п’ятдесят кроків назустріч вітру і сіли в машину Пейджа. Усі вони були впевнені в собі і точно знали, чого хочуть. Дві дівчини свідомо не слухали своїх батьків і, подібно солдату, який втік із ворожого полону,
