весь університет тепер захоплено радів; коли вони увійшли до зали, всі першокурсники, які сиділи за столиком біля входу, почали гучно вітати Безіла.
– Ти стаєш відомим! – мовила Жобена.
Рік тому Безіл на кілька тижнів уявив, що закоханий в Жобену, але під час наступної зустрічі зрозумів, що це не так.
– Чому так усе сталося, га? – запитав він її під час танцю. – Чому все так швидко минуло?
– Ти справді волієш знати?
– Так.
– Тому що я дала тобі спокій!
– Ти? Дала мені спокій? – перепросив він. – Мені це подобається!
– Я вирішила, що ти поки надто юний.
– А що, від мене нічого не залежало?
Вона похитала головою.
– От і Бернард Шоу говорив те саме, – задумливо погодився Безіл. – Але я завжди вважав, що це стосується людей виключно дорослих. Тож усе-таки це ви полюєте за нами, чоловіками?
– Ще чого! – Її тіло від обурення стало неподатливим у нього в руках. – Чоловіки завжди десь поруч, а жінки блимають очима, от і все. Це діє інстинкт.
– Невже чоловік не може зробити так, щоб жінка в нього закохалася?
– Дехто може – ті, кому здебільшого байдуже.
Він на якийсь час замислився над цим жаским фактом, проте потім облишив це заняття – ще буде час. Дорогою до клубу «Лаун» у нього виникло ще кілька питань, які він їй поставив. Скажімо, коли дівчина, яка нещодавно «сохла» за одним юнаком, раптом захопилася іншим, що у такому разі має чинити перший хлопець?
– Дати їй спокій, – відповіла Жобена.
– Припустимо, йому цього не хочеться. Що тоді?
– Та нічого тут більше не вдієш!
– І все ж: як краще вчинити?
Заливаючись сміхом, Жобена притулилася до його плеча.
– Бідолаха Безіл! – проронила вона. – Нумо, вважай, що я Лора Джин Ліббі[12], й поділись зі мною всією історією.
Він коротко розповів їй про свій роман.
– Тепер ти знаєш, – сказав він насамкінець, – була б вона прозаїчною дівчиною, я б стерпів це, хоч би сильно кохав. Але ж ні, вона найпопулярніша, найвродливіша з усіх, кого я знаю. Зрозумій, вона для мене і Мессаліна, і Клеопатра, і Саломея – і все в такому дусі.
– Говоріть голосніше! – зауважив Джордж, який сидів на передньому сидінні.
– Вона для мене щось на кшталт вічної жіночності, – уже впівголоса мовив Безіл. – Розумієш, як мадам Дюбаррі. Вона не така, як…
– Не така, як я?
– Ні. Ти на неї чимось схожа… Усі дівчата, які мені подобалися, чимось схожі. Жобено, ну ти чудово розумієш, що я маю на увазі!
Коли вдалині засяяли вогні нью-гейвенського клубу «Лаун», вона раптом стала ввічливо-серйозною.
– Тут нічого не вдієш! Я в цьому впевнена. Вона більш досвідчена, ніж ти. Усе від самого початку йшло за її сценарієм – навіть тоді, коли ти вважав, що правила придумуєш ти. Я не знаю, чому вона раптом вигоріла, але очевидно, що
Лора Джин Ліббі (1862–1924) – американська письменниця, авторка безлічі сентиментальних романів; у 1910-х рр. вона вела в газетах колонку під назвою «Щоденна розмова з Лорою Джин Ліббі про справи сердечні» – саме про це і думає Жобена.
