П’ятеро тікають разом. Энид Блайтон

      – Джорджо люба, заспокойся й займися чимось, – попросила мати. – Я намагаюся відпочити, а ти увесь час тиняєшся з Тімоті туди-сюди.

      – Вибач, мамо, – сказала Джорджина, беручи пса за нашийник. – Але мені без друзів самітно. Скоріше б настало завтра! Я їх уже цілих три тижні не бачила.

      Джорджина вчилася у школі-інтернаті зі своєю кузиною Енн, а на канікулах вона, Енн та ще двійко братів Енн – Джуліан і Дік – збиралися разом і весело бавили час. Тепер були літні канікули, й три тижні з них уже минули. Енн, Дік і Джуліан кудись поїхали з батьками, а батьки Джорджини побажали, щоб їхня дівчинка побула з ними, й тому вона залишилася вдома.

      І ось, нарешті, завтра її друзі мають приїхати, щоб провести залишок літніх канікул з нею в Кирін-котеджі, старій родинній садибі.

      – Гарно буде, коли вони приїдуть сюди! – сказала Джорджа (так її зазвичай називали) своєму собаці Тімоті. – Дуже гарно. Ти згоден, Тіммі?

      – Гав, – відповів Тіммі й лизнув руку Джорджі.

      Джорджа, як завжди, була одягнена по-хлоп’ячому: у джинси й светр. Вона завжди хотіла бути хлопцем і не відгукувалася, коли її називали Джорджиною. Тому всі її звали Джорджею. Перші тижні літніх канікул вона постійно журилася, що поряд немає друзів.

      – Раніше я вважала, що люблю бути сама, – сказала вона Тімоті, який, здавалося, завжди розумів кожне її слово. – Але тепер я знаю, що це глупство. Набагато приємніше бути з друзями, ділитися з ними й товаришувати.

      Тімоті схвально постукав хвостом по землі. Він теж полюбляв товариство інших дітей. І також скучив за Джуліаном, Енн і Діком.

      Джорджа повела Тімоті на пляж. Вона прикрила рукою очі від сонця й подивилася на вхід у затоку. Посеред затоки, ніби на сторожі, виднівся скелястий острівець, на якому височіли руїни старого замку.

      – Скоро ми знову відвідаємо тебе, острове Кирін, – з ніжністю сказала Джорджа. – Цього літа я ще не плавала до тебе, бо човен мій ремонтують, але незабаром його полагодять, і я попливу до тебе. І знов обнишпорю уздовж і впоперек старий замок. Тіме, ти пам’ятаєш наші пригоди на острові Кирін минулого літа?

      Авжеж він чудово пам’ятав, бо й сам брав участь у бентежних пригодах. Він з усіма спускався до підземелля замку, допомагав знайти скарб і задоволення отримав не менше за чотирьох любих друзів. Тімоті тихенько гавкнув.

      – Пам’ятаєш, Тіме? – сказала Джорджа й поплескала його по спині. – Правда ж, гарно було б знову туди попливти? Знову потрапити у підземелля. А пригадуєш, як Дік спустився в глибокий колодязь, щоб урятувати нас?

      Приємно було згадувати торішні приключки. І тим сильніше бажала Джорджа, щоб настало завтра, коли приїдуть троє її друзів.

      «Як би я хотіла, щоб мама дозволила нам пожити на острові хоч тиждень, – думала Джорджа. – Ми отримали б величезне задоволення! Пожити на моєму власному острові!»

      Це був власний острів Джорджі. Тобто він належав її матері, але два чи три роки тому мати сказала, що могла б віддати його Джорджі, й Джорджа тепер вважала його своєю власністю. Й усі тамтешні кролики належали їй, усі дикі птахи та інші створіння.

      «Коли друзі приїдуть, я запропоную вирушити туди на тиждень, – схвильовано думала дівчинка. – Візьмемо з собою їжу та потрібну всячину й поживемо там самі. Почуватимемося, як Робінзон Крузо».

      Наступного дня Джорджа сама вирушила бідаркою, запряженою поні, зустрічати друзів. Мати теж хотіла їхати, але потім сказала, що трохи нездужає. Джорджа навіть за неї стривожилася. Надто часто останнім часом мама посилалася на нездужання. Можливо, це через літню спеку. І справді спека була нестерпна. День у день – блакитне небо й сліпуче сонце. Джорджа сильно засмагла, стала темно-брунатною, і на смаглявому обличчі яскраво виділялися блакитні очі. Волосся вона обстригла ще коротше, ніж зазвичай, і тепер справді було важко впізнати, хлопець це чи дівчинка.

      На станцію прибув потяг. З вікна вагона радісно махали три руки, і Джорджа в захваті закричала:

      – Джуліане! Діку! Енн! Нарешті ви приїхали!

      Троє дітей вискочили з вагона. Джуліан гукнув носильника.

      – Наші речі у багажному вагоні. Привіт, Джорджо! Як ся маєш? Йой, як ти виросла!

      Усі дітлахи підросли. Тепер вони були на рік старші й вищі, ніж тоді, коли відбувалися захопливі події на острові Кирін. Навіть Енн, наймолодша з дітей, не виглядала

Скачать книгу