узбережжі, а ми спостерігаємо його відображення.
– Ви помиляєтесь, сеньйоре… – прошепотів Флавіо.
Косі промені добре освітлювали фігурку дитини. Джей-Ді нарешті помітив спортивні плавки і очі… очі, що дивилися прямо на нього.
Раптом щось клацнуло у голові кардіохірурга. Секунду чи дві він ніяк не міг ухопити, що саме. Якась деталь побаченого не вкладалася в загальну картинку, вперто не знаходячи місця в його логічному мозку. Лікар напружився, аж лоба наморщив, але не здужав уловити, що саме проґавив, у чому помилився.
Та ось до нього дійшло: міраж обернувся, нахилив голову і дивився на них! Розглядав їхню машину! Розуміння наринуло настільки швидко, що Річардсон похолов. Руки і спина вкрилися сиротами. Хлопець не марево. Не фантом. Адже примара не реагує на те, що відбувається довкола.
Джей-Ді ще не встиг сповна осягнути те, що він щойно зміркував, як Флавіо сказав:
– Це не міраж, – вчепившись руками в кермо, старий індіанець налякано глипав на дзеркальце заднього виду. – В Атакамі не буває міражів, сеньйоре…
Жодних сумнівів: посеред пустелі стояла жива дитина.
– Зупинись! – звелів Джей-Ді.
– Сеньйоре, я благаю вас, не треба…
– Я наказую тобі: негайно зупини машину!
Флавіо неохоче натиснув на гальма і спинив джип.
– Сеньйоре, ви не розумієте, що коїте, – забелькотів шофер. – Це демон, його бачили відразу в кількох місцях…
– Старий дурню, ну що ти верзеш? – розсердився кардіохірург. – Там дитина! Така ж реальна, як і ми з тобою. Ми не можемо просто так лишити його у пустелі. – Джей-Ді на мить затнувся, зрадівши власній здогадці: – Звідки ти знаєш, може, десь неподалік зазнав аварії пасажирський літак, і цей малий – єдиний, хто вцілів серед усіх пасажирів?… Так і є, він контужений, і саме тому так дивно поводиться.
Новозеландець відстебнувся, виліз із джипа й обійшов машину.
Здійнята курява розсмоктувалась, з ледь вловним шарудінням опускаючись на землю. Малий, як і раніше, стояв коло дороги і розглядав «Range Rover». Від Річардсона його відділяло кілька сотень метрів. За хлопцем простягалась довга, геометрично правильна тінь.
Джей-Ді підняв над головою праву руку і помахав.
Хлопчик блискавично відреагував – помахав у відповідь. Теж правою.
Річардсон переможно посміхнувся, подумки лаючи Флавіо, і помарширував уперед, за звичкою вимахуючи руками під час ходьби. Після першого ж лікаревого кроку хлопчик зрушив з місця і попростував назустріч… практично так само вимахуючи руками.
Наближаючись, Джей-Ді мусив визнати, що його альтруїзм кудись вивітрився. По спині забігали мурашки. Щось, у дідька, було не так. Щось негаразд з тою дитиною. Він не міг зрозуміти, що саме – Атакама плутала думки. Лікар не страждав агорафобією, проте усвідомлення того, що у випадку якої-небудь загрози тікати нема куди (не тому, що тікати дійсно нема куди, – вся пустеля твоя, біжи куди хочеш, – а тому, що тікати безглуздо:
