align="right">Вівторок, 4 серпня, 19:38 (UTC -4)
Калама, Чилі
Джей-Ді Річардсон та Френк Ді’Анно цмулили джин-тонік на терасі готелю. Крім них, у барі нікого не було. Вечір був на диво тихим і спокійним.
– Докторе Ді’Анно! – перехилившись через стійку, гукнув бармен.
Френк повів головою.
– Так, аміґо? – посмішка ще не зійшла з його обличчя.
– Вас до телефону.
Ді’Анно спохмурнів:
– Це з клініки.
– Чому ти такий впевнений? – спитав Джей-Ді.
– А кому ще в цьому ведмежому куті може знадобитися австралійський інженер о пів на восьму вечора? Щось уже натворили, ескулапи.
Австралієць неохоче підійшов до телефону. Підніс трубку до вуха. Довго слухав, кілька разів коротко відповідав. Невдоволена гримаса помалу поступалась здивуванню.
Коли розмова скінчилася, Френк спішно повернувся до стола.
– Ти знаєш, старий, мені доведеться зганяти в клініку.
– Щось сталося з апаратом?
– Із томографом усе в порядку, але… в лікарню привезли хлопчика. Хтось із місцевих збив його посеред пустелі. Ніхто не знає, звідки той малий узявся. І лікарі… вони хочуть, щоб я приїхав, подивився.
– Білий хлопчак? – ніби мимохідь уточнив Джей-Ді, відчуваючи, як під лопатками ворушиться холод.
– Що ти сказав?
– Я спитав, чи хлопчак білий.
– Так, – відказав Ді’Анно, а тоді різко повернув голову: – А звідки ти, чорт забирай, знаєш? Я ж тобі не говорив.
– Знаєш, що? Я їду з тобою, – мовив новозеландець.
IV
Вівторок, 4 серпня, 20:14 (UTC -4)
Центральна клінічна лікарня Калами
– Це він, – заявив Джей-Ді.
– Точно?
– Так. Жодного сумніву. Я бачив його в пустелі по дорозі від Сан-Педро. Він тоді неадекватно поводився. Не дивно, що пацан втрапив під колеса.
– Він уже тоді був у самих трусах?
– Ага, – кивнув Річардсон.
– Чому ж ти не підібрав його? – Ді’Анно спідлоба зиркнув на товариша.
– Я хотів. Але, кажу ж, він був не при своєму розумі. Розумієш… хлопчак налякав мене… До чортиків налякав.
– Налякав? – вирячився Френк. – Як це, бляха, розуміти?
– Як хочеш, – відмахнувся Джей-Ді. – Я думав, що побачив примару чи демона якогось. Він копіював мене.
Френк Ді’Анно встромив руки в кишені халата. На думку не спадало нічого, що міг би накоїти десятирічний сопляк, щоб переполохати сорокап’ятирічного лікаря. Пацан лежав непритомний, і Ді’Анно (на щастя чи на лихо) не бачив його очей.
Тим часом до австралійця підійшов черговий лікар клініки. Підтягнутий, немолодий чилієць із запалими щоками й орлиним носом. Він приймав
