href="#pic_4.jpg"/>Хлопець знизав плечима. HORT. Для нього ці чотири літери нічого не означали. Поки що нічого не означали.
Довкола українця щільною юрбою скупчилися науковці:
– Що там? Покажи! Дай глянути…
Тимур простягнув записку. Першим за папірець ухопився Ральф Доернберг.
– Як тобі таке? – канадець тут-таки відсахнувся, передаючи обривок Кейтаро. Риси обличчя вченого загострились. Ковзнувши поглядом по пальцях, які стискали листок, Тимур відмітив, що в нейрохіміка страшенно бліді нігті.
– Хорт? Це неможливо, – процідив Джеп. – Боти не можуть цього знати.
Кожен наступний, хто отримував папірець (за виключенням новоприбулих Стефана, Алана і самого Тимура), роззявляв рота і бліднув. Там наче було послання від архангела Гавриїла, щось на кшталт: «Готуйся, чувак! Завтра я прийду по твою грішну дупу».
Окинувши оком всіх присутніх, Тимур подумав, що їх вразив не стільки факт того, що боти щось написали, а саме те, що вони написали.
– Може, ці ваші суперсолдати помилились? – навмання припустив Тимур. – Мали на увазі hurt, мовляв, «завдавати болю» чи щось таке?
Ральф Доернберг серйозно подивився на нього:
– Вони не розмовляють. Ні англійською, ні будь-якою іншою. Тим більше боти не вміють писати.
– А як же ця цидулка? Ви ж говорили…
– Цього їх не навчали. Не було необхідності.
Поки нейрохімік вагався, чи говорити далі, наперед виступила Лаура Дюпре:
– Вони не помилились, друже, – напружено промовила француженка. – Я не знаю, як вони навчились писати, але слово, як на мене, вибрали правильне. Хороше таке слово…
– Про що ти говориш?
– Так звали твого попередника.
– Що? – звів брови Тимур.
– Боти думають, що ми привезли Вадима Хорта…
XXVIII
Неділя, 16 серпня, 06:02 (UTC -4)
«DW», житловий корпус
Боти так і не з’явились. Ніч минула без пригод.
Кейтаро Рока, заклавши руки за спину, стояв біля вікна у своєму кабінеті. Невелика робоча кімнатка знаходилась на четвертому поверсі і межувала з великою залою для нарад.
Старий японець, міцно стуливши худі губи, дивився, як понад горами висмикуються перші вранішні промені, вприскуючи в Атакаму соковиті барви. Ще мить тому і земля, і небо, й гори були сірими, неначе вкриті шаром попелу. Аж тут – легкий спалах – перший промінь пробивається крізь зубаті Анди, і пісок стає золотим, небо наливається блакиттю, а гори набувають притаманного лише Атакамі фіолетового відтінку.
За цілу ніч Джеп не склепив очей. «Чому боти не кинулись на штурм? – терзав себе неспокійними питаннями. – Вони могли силою вибити у нас гормони. Вони ж задля цього приходили».
Та щось глибоко в душі підказувало Кейтаро, що цього разу боти
