робив усе правильно. Йому вдалося зблизити мікробіологію та електроніку. На превеликий жаль, професора цікавила тільки академічна кар’єра – статті, конференції, монографії. – Ральф презирливо скривився: – Псування паперу. Массіа навіть не намагався повторити досліди в головах живих людей. Він не вистромляв зад далі лабораторії. Кілька разів я натякав, що дослідження безглузді, якщо не розвивати їх, намагаючись заштовхати чіпи в мозок живого організму. Для початку хоча б мавпи. З мене тільки посміялись… На початку 1984 я захистив дисертацію і залишив групу.
– Ви знайшли спосіб обійти гемато-енцефалічний бар’єр? – здогадався Тимур.
– Так. Саме тому вважаю себе першовідкривачем техно-синапсу. Ідея прийшла сама по собі. Як усе геніальне, вона була простою. Тоді я не усвідомлював, що з нею робити, не розумів, куди рухатись далі, але точно знав, що зможу проштовхнути мікрочип у мозок. Я не поспішав опубліковувати результати, намагаючись знайти галузі їхнього застосування. Як не старався, не міг вигадати жодної актуальної сфери, до якої можна було б застосувати мої знання. Я боявся, що, як тільки опублікую своє відкриття, ці сфери підмітить хтось інший. Тоді я навіки ввійду в історію, але помру в злиднях, у той час як хтось, скориставшись моїми ідеями, наклепає десяток промислових патентів і за п’ять років стане мільярдером.
– Гроші…
– Усе в цьому світі впирається в гроші, хлопче. Тож я просто тягнув час.
– А як ви пробили той бар’єр у мозку?
Ральф відвів очі. Він мовчав майже хвилину, після чого вельми неохоче заговорив:
– Я не пробивав, – відчувалось, що чоловік зважує кожне слово, наче на допиті. – Бар’єр існує в більшості, але не в усіх частинах мозку. Нейрони дна IV шлуночка реагують на токсичні речовини у крові і тому позбавлені бар’єра. Цей шлуночок – ахіллесова п’ята мозку. Я знайшов спосіб, як потрапити саме туди, а потім… – нейрохімік раптом затнувся. – Знаєш, Тимуре, ми відхилились від теми, тобі не обов’язково настільки глибоко…
Тимур відразу розкумекав, що й до чого: Ральф сподівався, що ця чортівня в Атакамі колись дійде до кінця, і він заслужено отримає Нобелівську премію.
– Добре, Ральфе. Я не наполягаю. Що було далі?
– У 1985-му я зустрів Кейтаро.
– І?
– Покинувши групу Массіа, я опинився без засобів для існування. Кейтаро запросив мене в Токійський університет на посаду асистента. Ми швидко зблизились. Відчуваючи, що мені не вистачає досвіду для практичної реалізації техно-синапсу, я розповів усе японцю, – Ральф Доернберг насупився. Погляд став гострим, мов скалки вулканічного скла. – Він тоді займався нанотехнологіями. Молекулярним будівництвом та нанороботами. Пригадую, як загорались очі Кейтаро, коли я викладав йому теорію нейронних імплантів. Після розмови чортів Джеп примусив мене пообіцяти, що не друкуватиму результатів. Тоді усе й почалося. – Канадець відсунувся
