що скаже?! Прожене? Знехтує? Зледенить холодним поглядом і піде геть?
Та Макс посунув до автівки, зупинився навпроти…
– Здрастуй, мамо… – сказав так утомлено, пані Женя ледь не впала. Розгубилася: що казати? Плакати, додому кликати?
– Запіканку зробила… – пробурмотіла знічено. – Повечеряємо, як маєш час…
…Автівка вже пролетіла «Арсенальну», сумний насторожений Макс сидів поряд із матір’ю, дивився вперед, мов у порожнечу. Пані Женя тремтячими руками стискала кермо, зиркала на сина, заприсяглася б – нічого не бачить. Та він раптом зітхнув.
– Ти… змарніла, мамо, – прошепотів тоскно.
Пані Женя не втрималася і, хоч як умовляла себе не виказувати справжніх почуттів, – розридалася, як роздяглася. Нічого не приховати.
Темна вітальня насторожилася. Навіть меблі прислухаються. Слова чіпляються за мовчанку і гаснуть. Пані Женя обережна, як на мінному полі. Вже вгамувалася, ніби від того, що син поруч, усе враз стало, як і раніше.
Макс не знає, з чого почати. Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Він сказав би матері – нащо я повернувся? Не додому… Взагалі, в Україну. У Лондоні посеред студентів-українців побутував жарт: «Як втратити громадянина? Відправити його навчатися за кордон». З-посеред усіх тільки я повернувся. І коли б доля не закинула мене у звичайне життя… Яким живуть мільйони… Я б і досі не зрозумів: тут яма… Освіта? Мізки? Знання? Маячня! Кілька місяців пропонував нормальний, професійно розроблений проект з альтернативної енергетики. З гарантіями іноземного інвестування, бо після Лондона залишилися неформальні зв’язки з однокурсниками, а вони не лузери, діти магнатів з усіх куточків світу. Мене радо приймали, як тільки дізнавалися, що мій тато – той самий впливовий нардеп Володимир Гнатович Сердюк. Мені чемно відмовляли, як тільки уточнювали, що за проектом не стоїть Володимир Гнатович Сердюк. А я сам без батьківських грошей – нічого не вартий?! Там… у звичайному житті, звідки я нині повернувся… так і думають. А я думаю… що вам усім тут бракує здорового глузду… І милосердя. А якщо ти запитаєш про Любу, мамо, то скажу – облиш! Не згадуй.
Мати раптом видихає шумно, вмикає настільну лампу, хоч син і сказав – не треба світла…
– Прости мені, Максиме… – шепоче розгублено.
Макс чекає чого завгодно, тільки не покаяння. Дивується безмежно.
– За що, мамо?…
– Не знаю… – щира.
Макс червоніє, як малий. Перед очима картинка з далекого дитинства. Йому було тоді рочків шість. Застряг посеред величезної калюжі, ні зрушити, вода у гумові чобітки. «Забери мене!» – відчайдушно крикнув матері, і вона пішла прямо по калюжі у дорогущих черевичках «Miu Miu». Підхопила сина на руки. «Мама поряд! Поряд!» – повторювала. І сьогодні вночі, коли він побачив її на Костянтинівській, у голові билося те саме, хоч і не признавався собі: «Забери мене». Мама не зрадила. Мама… поряд.
– Ти мені прости, –
