долоню в кулак, щоби не вхопити будь-що зі столу… Ні! Не виказуватиме матері, що… голодний.
Коньяк накриває залишки роздратування – ані гикавки. Тепло від серця до кінцівок.
– Що за Дора у нас тепер є?
– Служниця.
– І живе тут? – дивується, бо зроду-віку чужі у Сердюковій домівці не ночували. Усі служниці поралися вдень, під ніч забиралися додому.
– Надто гірко самій було, – пані Женя втрачає пильність, не втримується, штрикає сина докором.
– І де ти її поселила? – Макс не пропускає шпильки, та дискутувати з матір’ю (він думає саме так: не сваритися – дискутувати) не бажає. Не зараз.
– У гостьовій біля татового кабінету.
Макс киває – зрозуміло.
– Дякую. Смачно… – відсовує тарілки від краю.
– На здоров’я, синку. Там, у ванній кімнаті… У твоїй шафці…
– Пам’ятаю…
За десять хвилин змиває з тіла залишки спогадів про Костянтинівську з упевненістю, що вода омила й серце. І мізки. «Так і є!» – переконує себе подумки. Усе, що сталося за останні п’ять місяців, пішло з водою… Спатиме без жахів.
Стає перед дзеркалом – гарячий-голий, роздивляється себе не без гордощів: не дарма ще півроку тому кожен новий день з тренажерів починав. За крок до вітрувіанської людини, а це вам не м’язисті дебіли з обкладинок. Треба б повертатися…
Оббризкався корично-терпким, заходився було чисту білизну у шафці шукати, та кинув зайвий погляд у запітніле дзеркало… І остовпів. Трохи вище лівого соска на шкірі, як на поверхні зачарованої печери, що у її глибинах ховається серце, три темні розпливчасті цятки. Відійшов від дзеркала, голову, як той лелека, викрутив, роздивився грудну клітку. Нічого.
Знову до дзеркала. Долонею вологу з нього – ясно. Вдивлявся – аж чорна мошкара в очах заплигала. І три темні цятки в районі серця. Чи то слова?… Він навіть устиг розібрати, що середнє – найдовше, але ніяк не «експропріація» чи, приміром, «сільгосптехніка». Літер шість, не більше. Перше – коротше. А останнє, третє – найкоротше. Три літери всього. Він… бачив! Не встиг лише літери роздивитися. Прочитати…
– Мамо!
Пані Женя пригарцювала. Обдивлялася голого сина – тільки й устиг рушником обмотатися.
– Геть нічого не бачу. Чисто…
Макс знітився. Зі стелі, а чи просто з неба – ромашкою війнуло.
– Що з тобою, синку?
– Усе гаразд, – чемний, сука.
Один, два, три, чотири, п’ять… Макс рахував кроки до власної кімнати. У дванадцять років, якраз перед від’їздом до Санкт-Галлена, їх ставало рівно п’ятдесят…Двадцять чотири, двадцять п’ять. Виріс. Кроки ширші. Тридцять вісім… Ромашка? А-а-а… Покинь мене! Вилети з моєї голови! На мітлі чи на крилах янгольських – однаково! Геть! Не кади ромашкою, як піп у церкві, не лишай слідів на моєму тілі. Запізно… Певно, я ненавиджу тебе уже… Сорок…
– Сорок… – уголос. Став у дверях власної кімнати.
Біля
