б мені сидіти у пастці до наступного вівторка. – спробувала усміхнутись Бора і додала: – Чи середи.
Ганна Петрівна багато разів уявляла собі зустріч з цією жінкою. В її уяві вона була іншою. Кращою чи гіршою – не мало значення. Іншою. Але якою насправді є ця Бора, Ганні Петрівні тепер байдуже. Це вже немає значення. Хай там як, а вона до Нового року допрацює, і – до побачення.
Обсмикнувши на собі синю плетену кофтину, випросталась зі стільця:
– Ходімо, я вам покажу, де постіль взяти. У шафі є кілька нових комплектів.
– Небалакуча жінка. І погляд говорить: отримані гроші відроблю на совість, а на більше – теплоту, симпатію та відкритість – навіть не розраховуйте.
– Дякую, – зупинила її Бора, – я не маю наміру тут ночувати.
Знову мобілка. Лідія. Роздратований, нетерплячий голос. Вона не розуміє, як можна закинути гачок щодо якогось там будинку, нічого не пояснивши. Розкласти приманки – і зникнути, не відповідаючи на дзвінки. Бора коротко пообіцяла передзвонити. Лідія замовкла, але швидко прийшла до тями, встигнувши скоромовкою видати, як кулемет: якщо-до-ночі-не-задзвониш-все!
Бора не збиралася випробовувати терпіння Лідії, заспокоїла подругу дорогою до автобусної зупинки і потішила розлогим звітом вдома, розгулюючи по хаті у піжамі з телефоном в одній руці та горнятком чаю у другій. О першій ночі вже через дрімоту почула шарудіння ключа у замку, звичні звуки у коридорі – Влад прийшов. І тієї ж миті провалилася у сон.
2
Фінал роману визрів, проступивши до деталей; сидить тепер у голові бомбою, в якій запущено пусковий механізм. Тепер – писати, не зволікаючи, у бадьорому ритмі, без зупинок, з щоденними підходами до комп’ютера, бо немає зараз важливішої справи. Розв’язка проситься до усього написаного. Годинник реалізації тенькає. Не встигнеш – ображайся на себе.
Але Бора мусить спочатку зробити інше – виправити чужий текст, безнадійно пафосний та невиправно штучний, нашпигований банальностями та канцеляризмами. Робить чуже, залишивши своє на потім. Ці безкінечні сторінки потребують радикального втручання. Якщо витратити на правку багато-багато днів (скільки саме – важко сказати), текст, звичайно, стане кращим. Але все одно залишиться поганим. Із поганого борошна доброго хліба не спечеш. І що воно з ним робити? Забирати додому чи тут мучитись?
– Як справи, Боро?
Шеф – усміхнений, в ароматі французьких парфумів – впливає у двері. Починає робочий день з обходу своїх володінь.
– Гірше, ніж ти думаєш, – каже Бора. – Я не буду правити цей непотріб. Забери його від мене під три чорти.
– Що з тобою, Боро?
Вона рвучко збирає рукопис докупи. Аркуші розсипаються, їжачаться зі стоса в усі боки.
– Ти прізвище на титульному аркуші бачила? – голос шефа спокійний, він вміє тримати себе у руках. – Комерційне видання. Нам за нього грубі гроші платять.
– Я
