ще хвилину помовчала. Роман вивчав її напруженим поглядом, дивився, як легенько тремтить нижня губа, як пальці то переплітаються, то розгладжують светр, то нервово хапають запальничку, яку вона кілька хвилин тому витягла з торбинки, забувши, втім, дістати сигарети. Явно хотіла щось сказати, але не наважувалася. Роман почувався, як у пастці.
– Навіщо ти носиш із собою снодійне? – запитав і за кілька секунд додав: – Та ще й у чаї…
– Воно не в чаї. Я просто вкинула туди кілька пігулок. Я погано засинаю, вживаю снодійне. Ніколи не знаю, де ночуватиму, тому завжди маю із собою кілька таблеток. Ну, і сьогодні – улюблений гарячий чай у термосі, бо ж зимно. І, крім того, дуже допомагає, якщо хтось на якійсь вечірці чи ще десь намагається мене звабити всупереч моєму бажанню. Пропонуєш йому випити, дурник ввічливо погоджується і за кілька хвилин спить, наче немовля, бо я встигаю вкинути снодійне в його питво. Вечір не зіпсовано.
– Ага, зрозуміло.
Роман не знав, що говорити далі. Він завмер і затих, щоправда, тиша ця була рішучою, ба навіть загрозливою. Відчував, що здатен на все, дослівно на все, якщо треба буде вибитися разом з Оленою з цієї пастки.
– Добре. Я бачу, ти заспокоївся. – Вона підвела очі і тепер дивилася на його розбиту губу. – Як ти ставишся до літератури?
– По-різному. До гарної добре, до поганої погано, – відповів Роман, дещо заскочений цим запитанням. – Я взагалі-то не пам’ятаю, коли востаннє книгу в руках тримав.
– А чого так?
– Ну, – почав пояснювати він, – турбота про Олену забирає дуже багато часу й зусиль. Я можу дозволити собі читати лише трохи, та навіть на оце «трохи» сил не вистачає. У моєму становищі легше й приємніше слухати музику. Це вимагає значно менше зусиль. А навіщо тобі це взагалі? – насторожився хлопець.
– Ага, зрозуміло. А до письменників як ти ставишся? – поцікавилася Аґнєшка, проігнорувавши запитання.
– Не знаю особисто жодного письменника.
– Я – письменниця, – повідомила вона, іронічно усміхнувшись.
– Ти?
– Я.
– Мені здається, що письменники доволі підступні й підлі.
Аґнєшка сіла на підлогу біля тієї тумби з ножами, засміялася, відкинувшись на стіну. Ця мила молода жінка з красивими руками, доволі турботлива й добра, з чудовим лагідним сміхом, аж ніяк не в’язалася в Романовій уяві з тим, що вона взяла і ось просто так, без жодних вагань і сумнівів, напоїла його кохану якоюсь хімією.
– Чого ти смієшся? – насуплено поцікавився Роман.
– Я не підла. Олені справді треба було добряче поспати, а тобі – добряче подумати.
– Над чим думати?
– Власне, я маю до тебе дуже серйозну розмову.
– Яку серйозну розмову? Ми й години не знайомі, – із неприхованим сарказмом запитав він.
– А поза тим ти вже сидиш у мене вдома, правда? Ще й п’єш чай у мене на кухні.
Роман, не знайшовши, що на це
