я живу, лише не питай, як і де. Мабуть, ти мене сьогодні геть не розумієш. Доведеться спершу розповісти тобі все, що сталося з неділі.
О третій – Гаррі щойно пішов і хотів скоро повернутися – раптом почувся дзвінок. Я нічого не чула, зручно лежала в качалці на веранді й читала. Раптом у дверях з’явилася перелякана Марго.
– Анна, батькові прислали повістку з гестапо, – пошепки мовила вона. – Мама вже побігла до ван Даана. (Ван Даан – гарний батьків знайомий і його співробітник).
Я страшенно перелякалася. Повістка… всі знають, що це означає: концтабір… Переді мною промайнули камери у в’язниці – невже ми дозволимо забрати батька!
– Не можна його відпускати! – рішуче мовила Марго.
Ми сиділи з нею у вітальні й чекали на маму. Мама пішла до ван Даанів, треба було вирішувати – чи йти нам завтра до схованки. Ван Даани теж підуть з нами – нас буде семеро. Ми сиділи мовчки, говорити ні про що не могли. Думка про батька, який нічого не підозрюючи пішов відвідати своїх підопічних у єврейській богадільні, очікування, спека, страх – нам зовсім відібрало мову.
Раптом дзвінок.
– Це Гаррі! – вигукнула я.
– Не відчиняй! – втримала мене Марго, але страх виявився даремним: ми почули голоси мами й пана ван Даана, вони розмовляли з Гаррі.
Тоді він пішов, а вони увійшли в дім і зачинили за собою двері. Після кожного дзвоника Марго або я кралися донизу й дивилися, чи то не батько. Вирішили нікого іншого не впускати.
Нас попросили з кімнати. Ван Даан хотів поговорити з мамою наодинці. Коли ми сиділи в нашій кімнаті, Марго мені сказала, що повістка прийшла не татові, а їй. Я ще дужче перелякалася й стала гірко плакати. Марго лише шістнадцять років. Невже вони хочуть висилати таких дівчаток без батьків? Та на щастя, вона від нас не піде. Так сказала мама, і, мабуть, батько теж готував мене до цього, коли розповідав про криївку.
А яка криївка? Де ми сховаємося? У місті, в селі, у якомусь будинку, в хаті – коли, як, де? Не можна було ставити ці питання, та вони весь час крутилися в голові.
Ми з Марго почали складати все найнеобхідніше до наших шкільних сумок. Спочатку я взяла цього зошита, а тоді що трапиться: бігуді, носовички, підручники, гребінку, старі листи. Я думала про те, як ми будемо переховуватися й пхала до торбинки всілякий непотріб. Та мені не шкода: спогади цінніші, ніж плаття.
О п’ятій нарешті повернувся батько. Він потелефонував панові Коопхойсу й попросив зайти увечері. Пан ван Даан пішов по Міп. Міп працює в конторі у батька з 1933 року, вона стала нашим вірним другом, і її чоловік Хенк так само. Вона прийшла, склала черевики, плаття, пальто, трохи білизни й панчіх до валізи й пообіцяла ввечері знову зайти. Нарешті у нас стало тихо. Їсти ніхто не міг. Досі було спекотно і взагалі якось дивно й незвично.
Горішню кімнату в нас винаймає такий собі пан Гоудсміт, він розлучений з дружиною, йому років тридцять. Здається, цієї неділі йому не було чого робити й він сидів у нас до десятої й ніяк не вдавалося його випхати.
Об
