вмирає. Ти починаєш лити на нього водицю, і він оживає. Буквально на очах піднімає свої пелюсточки вгору… Мить – і він уже стоїть впевнений у собі, весело підморгуючи світу. Ірина поволі, мов та квола рослинка, всмоктує в себе слова Аліни.
Після годинної розмови, коли вони прощаються, Ірина витягує зі сумочки ключі:
– Візьми, Алінко, це від квартири, від нашої квартири, твоєї також. Можеш приходити будь-коли. До речі, у майстерні слід поставити кондиціонер, а то ти влітку задихнешся від спеки або дістанеш тепловий удар.
Очі Аліни від здивування стають розміром зі сливу. Ірина тим часом продовжує:
– Я завтра ж, поки ти будеш в Академії, займуся цією справою. До речі, у тебе є ще один ключ від майстерні? Не хвилюйся, після того, як ми поставимо кондиціонер, я його поверну.
– А я й не хвилююся. Ключ є в тата, тільки він думає, що я цього не знаю, – весело підморгує мамі Аліна. – Дякую, мамо! Я рада, що ми помирилися. Мушу забігти в бібліотеку. Ще купа різних справ. Сесія, розумієш?
Аліна рвучко обнімає Ірину, цілує її в щоку і йде геть…
У неї направду ще багато справ, і несподівано день, який так прикро почався, стає вдалим.
Розділ II
1. Гонихмарник
Ой, вінку, мій вінку,
Хрещатий барвінку,
Ой, я ж тебе плела,
Вчора із вечора,
Та й на себе приміряла,
Миленького виглядала.
Ірина сидить у вітальні. На столі майже допита пляшка коньяку. Вона нажахано дивиться у вікно, немов бачить там примару. Насправді – то її спогади.
Жінка з нитками-блискавицями повернулась із минулого. Ірина не втекла від колишніх примар. Вони – поруч, у цьому місті. Проте цього разу вона їх не цікавить. Їм потрібна Алінка, її Алінка. Усе рухається по колу, по колу, по колу… Ні! Не по колу. У колі є пункт повернення. Усе біжить по спіралі, хаотично й безглуздо, піддаючись надто складній логіці природи речей. А тебе ж попереджали про це, здається, п’ять років тому. Не повірила, бо та примара видавалася такою жалюгідною, скореною. Не повірила. Чи повірила?
Чому ж ти сама себе обдурюєш, жінко? Знала, що це може бути. Сподівалася, що воно тебе обмине, втікала від нього. Врешті зуміла себе переконати – коло розірване. От і Алінку після сварки так легко від себе відпустила. Що ж тепер буде? А може, це лише сон, ота картина. Звичайнісінький химерний сон начитаної дівчинки. Ні. Аліні ж не примарилися рожеві слоники чи принц на білому коні. У сні вона побачила колишню тебе.
Ірина ступає босоніж містком своєї пам’яті, по битому склі розбитих на друзки надій, мрій, сподівань і несамовитого кохання. Знає, що не втекти від цього, не заховатися за вірною спиною Василечка, бо то вже не її боротьба, не її війна.
Двадцять два щасливі роки у шлюбі з Василечком. Їй не треба було подобатися свекрусі чи догоджати
