Лишень тут відчувала себе вільною.
Одного травневого вечора Іринка після школи, переробивши всю хатню роботу та підготувавши уроки, пішла в гості до лісу. Іринка не мала близьких подруг, оскільки дівчата в сімнадцять років мало цікавилися творчістю Гете чи Томаса Манна, а віддавали перевагу дурнуватим теревеням – «як він на мене подивився» і «що я йому відповіла». Іринці поки що було байдуже до цих масних балачок і до стривожених поглядів хлопців на струнку звабливу постать русявої полісянки. Дівчинка йшла стежиною, яка вела до Чорничного болота. Біля поваленої сосни завернула вліво, до своєї улюблениці – стрункої берізки, яка самотньо росла посеред галявини. На цю галявину рідко заходили люди, була вона досить далеко від стежки, та й гриби та лісові ягоди на ній чомусь не росли. Хіба що суниці! Та для суниць трохи зарано. Кінець квітня – ніжна й трепетна пора. Птаство лісове обзаводиться родинами, у тваринок також шлюбні ігрища й забави. Дерева та кущі шепочуть одне до одного молодою ніжною паростю. Зелений м’який килимок під ногами, поцяцькований синьо-фіолетовими барвами рясту та медунки. Подекуди біліють і білі горошки-дзвіночки. Пора цвітіння конвалій тільки-но розпочиналася. Дихалося від отих чарівних запахів неповторно-легко й свобідно. Хотілося отак вічно брести отим казковим світом, пити його вроду, дихати лишень нею. Неждано почула чийсь розмірений впевнений голос, який долинав якраз із галявини. Слів вона не розібрала. Звучали вони доволі сильно й незрозуміло. Стараючись не шарудіти, щоб не сполохати балакуна, Ірина тишком-нишком підкрадалася до галявини, все чіткіше чуючи незнайомі слова, що промовлялися чужинською, невідомою мовою.
Посеред галявини спиною до дівчини стояв зовсім голий хлопець, широко розставивши ноги. Знала, що то не гоже отак підглядати за людиною, та вдіяти із собою нічого не могла. Побачене дивувало. Ірина відразу впізнала юнака по дивакуватій, як для села, зачісці – чорне смолисте волосся спадало хлопцю на плечі. Це ж Ігор Сокірко з іншого кінця села. За ним бігали майже всі сільські дівчата. А балачок скільки вона ненавмисно переслухала від однокласниць про його вроду і про те, який він добрий, дужий, цікавий і ще щось там. Хлопець завжди лякав її, пропікаючи гострим поглядом своїх чорнющих очей. Що він тут робить? Голий у лісі в білий день. Руки Ігор підняв догори, бурмочучи то голосніше, то тихіше незнайомі слова. Мелодика їх доволі проста, та все ж невідома. І раптом Ірина зобачила в руках хлопця срібні блискучі нитки. Один кінець їх був міцно затиснутий у кулаку, а інший (о Боже!), інший піднімався вгору і губився десь у високості. Ірина закрила собі рот долонями обох рук, щоб не зойкнути. Юнак притягував хмари. Цього не може бути. Лунко загупало серце. Це ж усе вигадки, легенди про притягування хмар, заклинання… Як у бабусиних оповідках. Але… Тут поруч, за якихось п’ять метрів від неї, стоїть людина, розмовляє з небом і не просто балакає, а ще й наказує йому. Цікавість бере гору над здоровим глуздом. Ірина вирішує підібратися ближче до хлопця і випадково наступає на суху гілочку сосни.
