відвів очі від пожежної машини. І щосили вгатив кулаком по керму. Так, що аж засичав. Ой! Так збити пальці з одного удару – треба примудритися.
Олег намагається розбитою рукою вихопити із кишені мобільного. З другої спроби це йому вдалося. Але слухавку він тримає в лівій руці. Правиця нервово стискає коліно.
Дуже обережно, аби не зробити гірше, торкаюся його правого зап’ястя. От чим краще літо: менше накручено одежі на людях, у випадку чого не доводиться долати усі ті шари сорочок, светрів, курток… Хоч гріх скаржитися, бачила я вбраних і тепліше, ніж Олег.
В очах супутника невимовлене: «відчепись!», – майже миттєво змінюється подивом.
Невже цього разу подіяло так швидко і йому вже не боляче? А цікавий ти хлопець, Олеже. Сам хоч здогадуєшся про це?
Звісно мовчу. Йому теж не до розмов: на тому кінці, ну, не дроту… чорт, мені якось намагалися пояснити, як діє мобільний зв’язок – дарма витратили час, літр пива на трьох (це включаючи й мене) і кілька аркушів паперу. Так от, на другому боці чогось там абонент нарешті підіймає слухавку, тобто натискає на кнопку прийому.
Олег усе ж мовчки киває мені. Певне, це значить «спасибі».
Потай стираю краплини холодного поту, що всіяли верхню губу, і трохи демонстративно відвертаюся до вікна. «Швидка допомога» з мого боку майже імпульсивна, але й така потребує деяких фізичних зусиль, тож Олегові ліпше на бачити моєї реакції.
За вікном голосить жінка середнього віку, в дорогій шубі, накинутій на рожевий, мов у ляльки Барбі, халат. У її руці – закіптюжене фарфорове янголя.
На мить стискається горло: раптом згадується дитинство: «Мамо, а янголів-охоронців хто охороняє?» – «Господи! Які дурниці тобі лізуть у голову?! Ти б краще дитячу кімнату прибрала!»…
У голові ледь макітриться. Добре, що Олег, коли перена-лаштовував мобільний, подбав, щоб його розмови не були доступні для сторонніх. Тож відповідей його співрозмовника мені не чути і в нього немає підстав думати, що дізнаюся щось зайве.
– Василю? Ти біля офіса? Сєрий, тобто Сергій Федорович, із тобою? О’кей, це ж добре, що нічого не трапилося. Премію тобі все одно випишуть. Передай йому, будь ласка, слухавку, бо він, економний, вибрав такого оператора, що й у нормальних умовах не додзвонишся. Що? – Через неприродний спокій вперше пробивається емоція, тобто щире здивування. – А-а-а! О, так, тебе теж із Новим роком.
– Сергію Федоровичу? Та є у мене годинник і про обіцянку я не забув. Та, думаю, якби хто дуже схотів, то офіс вже б давно пограбував. У мене поважна причина затримки. Пожежа у моїй квартирі… – Пауза. Олег дозволяє собі трохи підвищити голос. – Ні, не жарти, звісно. Що? Тобто «а раптом я сам випадково…»?! Ага, ще скажіть: «праску забув вимкнути». А я про що ж? Свої сорочки я власноруч не прасую. Та й, якби сам підпалив, уже б догоріло. А так – все тільки в розвої. Ні, зараз запитаю у міліції. Не знаю, хто викликав, теж запитаю. А що мені накажете робити?! Під ногами у спеців плутатися і з порожнім відром нічною вулицею бігати й несамовито
