що, на місці я буду десь за годину, – і, не чекаючи заперечень, провадить далі. – Раніше не вийде, я не збираюся кінчати життя самогубством в автокатастрофі. Варто, звісно, постежити за офісом і когось із охорони гукнути на підстраховку. Але не надто переймайтеся: наш шеф точно не дурень і нічого справді важливого в офісі не тримає.
І щось в його голосі змушує співбесідника спершу підтвердити, що зрозуміло, мовляв, а потім уже додати пару слів про щенят, що полюбляють демонструвати крутість. Олег мовчки забирає у мене мобільний і натискає на відбій.
Потім зупиняє машину. Мить мовчки дивиться перед собою, на засніжену дорогу. Врешті видає:
– Схоже, геть паскудно рік починається? А ще кажуть, як його зустрінеш, так цілий рік і житимеш.
Розвертається до мене, чомусь розглядає аж надто похмуро.
– Що ж, леді, наразі у мене до вас два питання, – правильно витлумачивши вираз мого обличчя, раптом усміхається. Вперше. Сумно, але все ж: – Чого тебе носить у мороз степом і чи ти й справді там кого бачила – твоя справа. А те, що ти щойно почула і встигла забути (правда ж, встигла?) – то тільки мій клопіт. Мені цікаво інше, як до тебе звертатися і де висадити в місті?
Від несподіванки кажу чисту правду:
– Руслана. А де висадити? Ну, хоч при в’їзді, якщо там до вокзалу не надто далеко! – А й справді, що мені робити у незнайомому місті вночі?
Тим більше, що раптом розумію: моя «голосова» параноя відступила. Чого, куди мене несло – вже не важливо… Місія виконана? Наче… Бо голос відступив. Тільки ще не второпала – провалена вона чи ні. Тепер можу йти куди завгодно. І як завжди після моїх вибриків, дуже хочеться спати.
– Тебе що, навіть друзі не чекають десь за святковим столом?! Вирішила помилуватися у новорічну ніч зовсім чужим містом? – Таким тоном, ніби йдеться про бозна-яке збочення, уточнює він. Чи, може, це значить: «Де ти взялася на мою голову, екстремалко шмарката»?
Звично, напрошується відповідь, що його, здається, теж не дуже визирають вірні друзі біля святкової ялинки. Видаю це із себе та впевнено посміхаюся, переконливо додаючи при цьому:
– А ти, Олеже, не дуже переймайся моїми проблемами, гаразд? Я сама можу з ними впоратися.
Олег
Аякже! Сама вона може впоратися, диво дивнеє! Проходили вже таке. Чули тобто. І навіть повірили тоді. Он із Євкою. А результат?
Від спогадів стає моторошно. І вже, напевно, я б добряче накричав на цю «самостійну». Але дівка випереджає мене у найнахабніший і найнадійніший спосіб. Просто засинає на своєму сидінні, трохи скорцюбившись під ліжником.
Сіра шапка збилася. По спинці сидіння розсипалося темне пряме волосся. І нічого вона не схожа на мою Єву-Евеліну. То здалося від нервів. А ще наївно думав, що вже спогади не болять? Будити її не стану. Виховний момент залишаємо на потім. Хай відсипається.
Дивно життя інколи повертає. Ось і зараз. М-да, наскільки пам’ятаю, в подарунок Сплячу красуню
