Місяць у небі яскравий, хмари відійшли, під ногами – сяючий сніг. Хай ніч, але видно навкруги добре. Не встигло б замерзле дитинча відійти настільки, що його зовсім не розгледіти. Факт!
А та блаженна і не намагається сперечатися з очевидним!
Пильно дивиться на мене. Махає рукою майже приречено. І сунеться кудись углиб степу, озираючись на всі боки. Звісно, безрезультатно.
Нема там нікого, немає і, думаю, бути не може.
Мене вистачає ненадовго. Таки рушаю слідом. А я ж зодягався не для пішого зимового переходу.
Наздогнав дівку. Схопив за плече, тріпнув добряче, зганяючи злість. Потім дотумкав, що при такій погоді краще влаштовувати виховні розбірки хоч під якимсь дахом.
Що мені вже й зовсім не сподобалося, так це кинутий жужмом светр біля автівки. Ледве не наступив на нього.
Був би розманіженою панночкою, точно став би заїкатися: на чорному фоні светра, за фабульним задумом, повинні обов’язково полум’яніти червоні цятки крові. Ага, зараз, у місячному сяйві, вимащений снігом светр таки здавався вкритий чимось гидким. Кров – не кров? Та, щоб його! Де здоровий глузд? Трилерів я принципово не дивлюся. Мені гострих відчуттів і в житті вистачає.
Що? Тут? Відбувалося?!
Нахилився, підняв. Засунув чомусь руку всередину. Там він здався мені теплим та сухим, ніби його щойно скинули. Прихопив із собою. Як доказ, чи що?
Завжди казав, що добрі справи без наслідків не залишаються. Та навіжена дівка навіть пробувала пручатися, коли я заштовхував її до машини.
Кинув ідіотці ліжник, що пилюжився на задньому сидінні ледь не три місяці, був навіть трохи вимащений травою. Певно, ще з того вихідного, коли випадково Нінель… Стоп. Я вже повнолітній. Тож нікого не повинно цікавити що і навіщо я зберігаю у своїй машині та як його використовую.
Зараз таке моє недбальство, бо таки треба було витягти цю брудну ганчірку із салону та заштовхати до пральної машинки, стало у пригоді. Моя «знахідка» стукотіла зубами, хоч, певно, не так від холоднечі, як від стресу. Добре хоча б те, що коли вливав у неї чай із термосу, не пручалася.
Тільки трохи мляво все ще намагалася переконати мене, що оте дитинча серед степу не привиділося їй, а таки існувало і навіть розмовляло. Воно мені треба, сперечатися? Ну, бачила. Дехто он інопланетян бачить.
Певно, це, врешті, зрозуміла й вона. Трохи заспокоїлася. Чи не вперше глянула мені просто в очі.
Отепер вона виглядала більш-менш нормальною. Навіть симпатичною здалася. Ну, звісно, як на чий смак. Є чоловіки, яким подобаються отакі – ледь не прозорі, худорляві дівчата. Модель, чи що? Хоча навряд. Зростом не вийшла. І ще – там професія такий відбиток накладає, що хоч у лахміття зодягни, а відчувається звичка позувати на людях. А ця…
Стоп. Знайшов час думати про зовнішність дівчиська. От зараз вона спитає щось геть безглузде. Типу: вважаєш мене божевільною? Цікаво, чи образиться, якщо почує у відповідь правду?
Хоч божевільним
