випадково.
І ніхто не звернув уваги на невисоку людську фігурку, яка, всупереч здоровому глузду, вирушила вперед. То була Я.
Я побачила її посеред засніженого поля. І не злякалася.
Бо «злякалася» – то неправильне слово для паркої хвилі паніки, яка накрила мене з головою. Чесне слово, будь-який жахливчик із голівудських фільмів, та що там жахлик, навіть реальна з’ява найсправжнісінького вовка чи й вовкулаки, приголомшили б менше.
І це не був привид, хоча б і йому я менше здивувалася! Бо Привид – то щось напівпрозоре, біле, що лине над поверхнею землі. Наче є і наче його немає зовсім. Може і привидітися. А тут… Таке – реальне. Дівчатко років семи, у трохи затісному коричневому кожушку та шапочці, схожій на ковпачок Санта Клауса. Останнє неприємно вразило, ніби цинічна насмішка над чимось звичним і милим.
Мала сиділа на якомусь камені – звідки тут посеред степу великий камінь?! Тьху, знайшла про що думати? Дівча схилилося, сховавши руки в кишені, певно, дуже замерзло. Оце фокус! Отака дрібнота самотою посеред зимового поля?!
Навколо нікого. Якщо хтось і зможе їй допомогти, то, очевидно, лише я.
От, дідько! Ненавиджу відповідальність у всіх її проявах. Настільки ненавиджу, що ладна інколи перемучитися, але не звертати увагу на оті прохання-накази голосу-невидимки. Я ж не наймалася в янголи-охоронці, нє? Та ще й незрозуміло наразі, до кого.
Є у мене приятель, що зліз з голки, все ж бувають у нашому світі дива. Так-от, ломка у його описі досить схожа на мої відчуття, коли бунтую проти прохань турботливого невидимки, сподіваючись, що колись зможу зіпсувати репутацію гарної дівчинки, ладної прийти на допомогу в тяжку хвилину.
Але я не така моральна потвора, щоб пройти повз дитинча, яке от-от засне на морозі.
Раптово відчуваю холод кожною клітиною тіла. І чоботи, які ніколи не підводили мене раніше, миттю виявляються промоклими наскрізь. Може, це я вже марю, замерзаючи посеред поля? Скоріше, то відчуття дитини мені передаються.
Дуже обережно беру дівча за руки. Б-р-р, які холодні, невже навіть рукавиць немає?! Але начебто не відморожені.
Дівчинка отямилася, намагається вирватися:
– Я не хочу, не хочу так! Чуєте?! Не хочу!
– Я теж, – зізнаюся чесно.
Швидко розстібаю пальто, скидаю верхній светр, миттю застібаюся – погода не сприяє стриптизу, навіть такому помірному. Закутую дівча в теплу одяганку. При цьому не перестаю говорити якісь дурниці, мовляв, усе зараз буде добре, хай вона тільки трохи зачекає.
Ті чортові дитячі рукавички – гарні, пухнасті із вигаптуваною білою сніжинкою – таки знайшлися в кишені.
Чому ж ти їх не одягала, дурненька? Та тепер усе буде добре. Не бійся.
Що добре?! Що?!
Гарячково клацаю клавішами мобільного. Тут, певно, треба відразу телефонувати у службу порятунку: допоможіть, я десь посеред степу, між двома містами наткнулася
