я позичу на пару днів ноут з роботи? Я без компа не можу, та й треба дещо пробити…
– Тільки в детектива гратися не думай, – похмуро радить Василь. Раптом питає майже співчутливо: – У тебе зараз хоч гроші є?
От не вистачало мені тільки в охоронця позичати!
Притримую амбіції. Мені потрібен союзник, чи не вперше у житті потрібен так, що аж…
– Є, спасибі. Хочу пробити по нету один… розплідник.
– Розплідник? Щенят? Риб? Дерев? Роботу нову шукаєш?
Чорт, він зараз щирий. Мо’ то я собі понавигадував зайвого?
– Умгу, схоже, саме час. Хоч шеф у тій лікарні – не найгірший пацієнт, хрест на ньому ще не ставили. Це так, тобі для роздумів.
Вибираю ноутбук, пишу розписку, вкладаю його у пакет. Перехоплюю прискіпливий погляд Василя. Просто підозрює чи таки що знає?
Та тут лунає репліка про вчасну годівлю домашніх улюблениць.
– Ти б уже додому їхав: не забувай, як завів дівчину, то треба її вчасно годувати…
Детективний настрій доводиться відкласти.
От цікаво, а Руслана хоч трохи вміє поратися на кухні? А може, за нею вже й слід захолов? Зірвалася з місця – шукай її потім… добре, коли оті документи в пакеті із Сантою не прихопить як сувенір.
Зупиняюся у дворі, вдивляюся у вікна будинку. Подекуди вже світяться прямокутники. Взимку день куций, як заячий хвіст. То колись таке мені Євка казала… Євка… Тьху ти. Знову спогади!
Зосереджуюся на вікнах. Потрібне мені вікно також світиться. Схоже, дівчина на місці, чекає.
Дивно, але відчуваю полегкість. Та це, очевидно, – не надовго. Щось підказує: неприємності поруч. Серед них – і пов’язані з нею.
Руслана
Як відчувала: не варто було виходити на вулицю!
Хоч відсиджуватися перше січня в чотирьох стінах – то не для мене! Інші, правда, ледь не добу відсипаються після святкувань… І мені не завадило б.
От тільки мій організм своєрідно реагує на каву. Усіх навколо той напій начебто бадьорить, а мене просто вимикає.
При цьому він (організм тобто) виявив неабияку принциповість і в протилежному випадку. Хоча й лікар «швидкої» запевняв, що «заспокійливий укольчик», вколений після аварії заклопотаною медсестрою, мав би звалити мене з ніг ледь не до наступного ранку. Натомість кілька годин сну – і я майже бадьора.
Хе, прокидатися у чужій порожній квартирі – те ще задоволення.
І звідки це дурне відчуття, що із цим помешканням щось не так?
Як слід вивчивши стелю, якій би не завадила принаймні косметична побілка, я не витримую боротьби з цікавістю. І привід знайшовся цілком пристойний: мені вкрай потрібна ванна кімната. Тож слід її розшукати.
Звісно, то так лишень говориться. У двокімнатній квартирі типового планування не втрапити до ванни – це треба дуже постаратися.
Жодного натяку, що тут колись мешкав Олег. Певно, я
