запхаєш до рота корисну вівсянку без солі чи навіть калорійну булку.
Таке вже зі мною траплялося. Правда, давненько. В підлітковому віці проходила. О, то була лиха пора. Напихалася усім підряд. Тоді із дзеркала на мене презирливо дивилася хоч і симпатична, однак доволі перегодована корівка. Як згадаю – здригаюся. Хоч дзеркала всі, що під руку підвернуться, криши! І таке-от траплялося, поки не прибилася до тих, хто навчив, що й як треба робити, аби не загнутися, а навпаки – жити довго й щасливо…
Та, здається, зараз у мене справи не кращі. Наче й фігура в нормі, але підступне люстро переконливо стверджує: я – тьмянію!!!
Навіть бездоганно пофарбоване волосся тьмяніє, на щоках – ні цятки рожевого, очі вилиняли. Немов два тижні не виходила на лови. Блін!
Блін, блін, блін! За-ра-за! Ще й правий чобіт не застібається! Нарешті таки взулася. Виходжу!
На сходах тхне залишками святкових столів. І це вони жертимуть на вечерю, отямившись після «веселощів»! Навкруги – дух таких самих прогірклих почуттів. Аж вивертає. Фу! Швидше-швидше на вулицю!
А на вулиці не ліпші новини. Моя вірна червоняста тойота, вкрита товстим шаром чи то снігу, чи то криги.
Ше-ет-шет-шет! Усередині все скручується у гидкий вузол. Обіцяла ж собі не лаятися, та хіба тут стримаєшся…
Може, викликати таксі й нашвидку підгодуватися емоціями водія?! А може підстерегти якогось господаря песика? Поки чотириноге, забувши про свої природні потреби, рватиметься з повідка до рятівного під’їзду, причепитися: «Ах, який він у вас гарненький! А погладити можна? Я обережно, аби не налякати!»
Бо й справді, нащо мені песика лякати? Ага, зараз! Так низько, аби із псів цмулити настрій чи життєву силу – навіть бомжі (ті, що з наших) не скочуються.
А от із захмелілим власником ніц не станеться. Ну, трохи, може, похворіє. Зате не стане отак обжиратися-обпиватися наступного свята. Таким придуркам навіть на користь.
Ет! Хай йому, я – на чужій території! Блін, і якого мене сюди занесло?
Досі не встигла стати не те що своєю для місцевих, а й навіть звичною частиною пейзажу. От і доводиться розводити тепер ледь не китайські церемонії…
Відчула я цих двох водночас. Невже доля забула свою усмішку-оскал?! О, в меню ще й вибір передбачено! Ку-ул, так?!
Лише потім збагнула: втрачаю пильність – темноволосе дівчисько вийшло з-за рогу на мить раніше, ніж інша страва. Стишило ходу, глянуло мимохідь на мене зі співчуттям. Із щирим співчуттям? Оо! Ну, не йо-ма-йо? Докотилася! Мені вже співчувають!
Що ж, сама винна, самаритянко юна. І ковтати тобі за кілька днів пігулки від застуди! Нема чого без шалика теплого, енджел пуссі, тинятися вулицями зимового міста в таку стужу. І взагалі, якого швендяти майже безлюдними вулицями першого січня ще й співчувати тим, хто зодягнений значно краще і має нагальну потребу для таких подорожей? Але ти у нас, голубонько, десертик, тож трохи зачекай.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст
