удар, але переміг у цьому «поєдинку з небуттям». Наступний удар трапився через рік, під час чергової відпустки в Парижі, і він виявився смертельним. 22 березня 1842 року не стало одного з найкращих письменників Франції, який так і не був визнаний за свого життя.
Як видно з біографічного начерку, Стендаль був активним учасником романтичного руху й борцем за створення «нового мистецтва» у Франції. Самого себе він усвідомлював романтиком і подібним чином усвідомлювався іншими. Відомий критик Ш. де Сент-Бев назвав його «гусаром романтизму», маючи на оці те, що в тогочасній воєнній тактиці гусари були передовими загонами війська, що зав'язували бої. Більше того, він сам і його молодший друг та однодумець Проспер Меріме вважали себе «справжніми романтиками» і відмовляли в цьому Гюго та його оточенню. Так, після повної публікації трактату Стендаля «Расін і Шекспір» Меріме заявив у листі до нього: «Сподіваюся, тепер не будуть називати романтиками Гюго, Ансло і всю їхню братію».
Очевидно, абсолютна більшість обізнаних з французькою літературою XIX століття приєднається до думки, що «справжніми романтиками» все-таки скоріше були Гюго та «його братія», а не Стендаль та Меріме. Але це аж ніяк не означає, що вони лише номінували себе романтиками, будучи насправді реалістами, як на цьому категорично наполягало радянське літературознавство. «Стендаль і Меріме називали себе «справжніми» романтиками, тому що в них не було терміна, який допоміг би їм точно визначити всю особливість, всю своєрідність їхньої позиції, їхнього реалістичного методу», – пояснював, наприклад, Я. Фрід у своїй монографії про Стендаля.
Безперечно, в естетиці й творчості Стендаля є немало аспектів і тенденцій, котрі виводять його за межі романтизму, – як він визначився і був експлікований літературознавцями. Багато було сприйнято ним з ідейної і естетичної спадщини Просвітництва, в тому числі й такого, що аж ніяк не узгоджується з парадигматикою романтизму. Як зазначалося, ще в «період самовиховання» він засвоїв філософію сенсуалістичного матеріалізму, яка й надалі залишилася філософським підґрунтям його світогляду. За цією доктриною, відчуття є основою всякого пізнання, вони пов'язують людину зі світом і визначають її поведінку. В цій філософії людина постає як фізіологічна машина, детермінована й керована відчуттями. Всім людям, вважав Стендаль, властиво уникати страждань і прагнути щастя, що перетворює життя на загальну «погоню за щастям». Однак щастя люди розуміють по-різному, і тут творець «Червоного і чорного» та «Пармського монастиря» входить у суперечність з постулатами просвітницького антропологізму: виявляється, що на кшталт «фізіологічної машини» діють індивідууми типу Вально чи Рассі, тоді як герої, близькі й симпатичні авторові, керуються іншими, одухотвореними почуттями й прагненнями. Зафіксуємо, що саме цих героїв письменник відносив до категорії «романтиків».
Просвітницький антропологізм позначився і
