його захоплені очі.
– Боже мій, Ядзю, що з тобою?! – вигукнув її чоловік.
І вона заплакала. Плакала, обіймаючи його за мокрі, брудні чоботи. А він став на коліна й обціловував її заплакані очі. Потім узяв на руки і поніс – маленьку, притихлу, щасливу. Лише час від часу здригалися її плечі.
Того вечора у вогні грубки згорів роман про чужу, вигадану любов, але з новою силою спалахнуло їхнє кохання. Вже вранці, після ночі бурхливих пестощів, граф зізнався, що не зміг витримати такої довгої розлуки і, ризикуючи життям, добирався до неї з Франції майже через усю Європу.
– О, Юзеку! – тільки й спромоглася вона на вигук, завмерши в міцних обіймах, боячись злякати своє негадане щастя.
Через два тижні надійшов лист, підписаний начальником повітового жандармського управління, в якому чоловіка дуже ввічливо (все ж таки граф) просили з’явитися до Луцька для «проведення необхідної співбесіди». Що це могло означати і чим закінчиться «необхідна співбесіда», вони могли тільки здогадуватися, адже такі, як Юзеф Войцицький, підлягали виселенню до Сибіру.
Граф вагався, Ядвіга радила знову йти за кордон, вона була згодна їхати разом із ним, але тепер це було удвічі небезпечніше, адже вони ставали втікачами, політичними злочинцями, а обидві сусідні держави – і Пруське королівство, і Австрійська імперія – були союзницями імперії Російської. Якщо б їх не затримали на російському кордоні, то на австрійському чи пруському – напевне. Граф усе-таки вирішив з’їздити в колишню воєводську столицю, перетворену тепер на пересічне містечко. Він сподівався, що зважать на його титул і знатність і все-таки дозволять повернутися для прощання в маєток, а тоді вони й вирішать, як бути. Ядвіга хотіла поїхати з ним, на що чоловік резонно зауважив, що в такому разі його вже напевне нікуди не відпустять, а так є шанс… Крім того, було відомо, що в тих, хто з’явився добровільно, не конфісковували маєтки.
Зі сльозами на очах проводжала вона чоловіка холодним листопадовим ранком. Нова розлука здавалася їй чимось нереальним, саме тепер Юзеф не міг зникнути надовго. А якщо вже доля пошле їм нове випробування, то вона поїде за ним. Поїде… поїде… Вона повторювала ці слова, доки ще могла бачити карету з чоловіком, вона шепотіла їх, повертаючись до будинку, який знову став пусткою. Але за тиждень Юзеф повернувся і привіз звістку про смерть імператриці Катерини. За дев’ять місяців у них народилася донька, названа на честь матері Ядвігою. Ядзею, Ядзенькою, Ядзуненькою.
Маленьке білоголове диво тепер чекало на них удома, там, за лісом, до якого в’їжджала карета. І хоча доньку залишили під наглядом няньки Пелагеї, яка любила її, як рідну, майбутня зустріч після десятиденної розлуки уявлялася матері особливо солодкою. Досі після народження доньки вони ще не вибиралися так далеко, хіба що на день-два до сусідів, та ще в Любомль, на бал до Браницьких, та Юзеф їздив на дворянське зібрання до Звягеля. Ядвіга
