один – ще більше надривати жили. До початку нашої розповіді про цю родину Трохим почав осушувати річкову заплаву, яку хотів перетворити на родюче поле, де мав намір вирощувати високі врожаї, а вони, диви, і принесуть за кілька літ гроші, яких не вистачало для викупу. Старша Трохимова дочка Мар’яна вдало вийшла заміж за священика із сусіднього села і як «матушка» стала вільною. Так само вдало видати за хорошого, хазяйновитого чоловіка Трохим мав намір і молодшу дочку – Євдокію, Дунечку, Явдошку, до якої мав певний батьківський сентимент, бо ж виростала вона писаною красунею, мала і стан гарний, і вміла сказати слівце, коли треба. А втім, дочки були для Трохима радше морокою, якої вчасно і вигідно треба позбавлятися. Основну надію Трохим покладав на сина Каленика, майбутнього спадкоємця, котрому до моменту трагедії, яка розігралася на обійсті, виповнилося всього п’ятнадцять років.
Саме тоді, в середині освіченого й аристократичного вісімнадцятого століття, пан Казімеж Моджиєвський, який волів не відставати від усіляких нових віянь, задумав завести в себе породистих рисаків і почав будувати грандіозну нову конюшню. Кимось на зразок бригадира на цьому будівництві був призначений хазяйновитий Трохим. До цього часу пан Моджиєвський вже простив йому ті мовбито нешанобливі слова, сказані Трохимом на його адресу, тим більше, що переконався – управитель таки йому збрехав. Пробачив і спробу викупитися, лише посміювався, згадуючи про хлопський намір. Звісно, Трохим цього не знав. Він розпоряджався на будівництві, хоч удома чекала щоденна робота. Але ж пан поклав йому, на відміну від інших робітників-кріпаків, таки пристойну платню, яка згодиться неодмінно в майбутньому і додасться до суми, необхідної для омріяного викупу. Майже щодня через село, яке розкинулось у виярку, проходила, несучи батькові обід, юна Явдошка, на той час розквітла сімнадцятирічна дівчина. Одного разу, коли вона вже підходила до батька, її увагу привернув стрункий, високий чоловік із вусиками, який уважно подивився на неї. Це був майбутній стайничий, виписаний паном Моджиєвським із далекої Голландії. Історія вустами матері Прокопа Марушка зберегла лише ім’я цього чоловіка – Рудольф. Але він був мовбито не цілком голландець, а мав іспанські корені, про що й повідав задушливим літнім вечором Явдошці, яка вперше прийшла на побачення з іноземцем, котрий чимось її привабив. Таємничі слова «Голландія», «Іспанія», «Амстердам», «кабальєро» разом із поглядом жагучих чорних очей і хвацькими, вміло підкрученими догори вусиками своє зробили. Тепер замість вечорниць Явдошка почала бігати в панський сад, де слухала розповіді Рудольфа, який так смішно вимовляв польські слова. Якось вона запитала його, чи хотів би той навчитися їхньої мови. Рудольф ствердно кивнув і попросив її говорити до нього своєю мовою. Як там її? Мужицькою? Рудольф виявився учнем доволі вдатним. Він охоче брав уроки у юної сільської красуні, але й сам не забував дечого її вчити. І одного вечора вона дозволила йому себе обняти, потім… Поцілунок вродливого іноземця був, як виявилося, набагато
