Може, справді не треба поганити хату? – несміливо озвалася дружина.
– Добре, зараз піду у хлів, – сказав злий Трохим.
В цей час він і почув на вулиці скрип саней і чиїсь голоси.
– Кого ще чорт несе? – буркнув, перехрестившись.
Спершу він подумав, що, чого доброго, повернувся син, якого він на кілька тижнів відіслав до старшої дочки, аби того не було при пологах. Може, захворів чи що, то батюшка вирішив відвезти до них, у село? Але коли Трохим виглянув у вікно, то побачив, що біля воріт зупинилися сани управителя маєтку пана Моджиєвського. «І де він узявся на лиху годину», – подумав Трохим, тицьнув дружині замотане у шматину немовля, з яким вийшов у кімнату, прошипів «до комірки» і побіг надвір, щоб не пустити управителя до хати.
Коли він вийшов, Явдошка подивилася на сина. Синок тихенько попискував на руках у бабусі. Вона не могла повірити, що на цю маленьку істоту, яка щойно ще була частинкою її самої, ось-ось очікує смерть. Вона попросила в матері дитину і ніжно притисла до грудей маленький теплий клубочок, котрий смішно зацмокав губами. Вона вся тремтіла, немов у пропасниці.
Такою й застав її Трохим, зайшовши знадвору. Йому вдалося випровадити управителя, котрий явно напрошувався на чарку, і тепер він простягав до дочки руки, вимагаючи віддати сина.
– Я сама, сама, – гарячково зашепотіла вона.
– Що? – не зрозумів батько.
– Я сама це зроблю, – сказала Явдошка, люто дивлячись на батька.
Вона встала з ліжка, тримаючи сина біля грудей.
– Куди ж ти, донечко? – злякалася мати.
– Я сама, – вперто твердила дочка, прямуючи, наче сліпа, до дверей. – Сама його уб’ю.
Переляканий її виглядом, спантеличений батько не посмів її спинити.
– Щоб надворі й не писнув, чуєш? – видихнув у потилицю дочці.
– Добре.
Явдошка накинула на себе кожух, і, хитаючись, наче п’яна, із сином на руках вийшла в засніжений березневий вечір. Вони жили на краю села, до найближчої хати було далеко, і, опинившись посеред засніженого двору, Явдошка раптом відчула себе такою самотньою і нещасною у цьому холодному, безмовному і чорному світі. Мовби в ньому і були тільки дві живі істоти – вона і її дитина, котру вона холодними, наче неживими руками, притискала до себе. Не зовсім усвідомлюючи, що робить, вона пішла не до повітки, де мала би була задушити дитину, а на сільську вулицю. Де ще більше, ніж у рідному домі, була нікому не потрібною, чужою, більше того, прокаженою. Так вона пройшла через усе село мимо хатинок, які моргали підсліпуватими очицями, супроводжувана гавканням псів, наче божевільна. Вона знала, що їй нікуди зайти, ні в кого попросити хоча б тимчасового притулку. Кілька разів оглядалася, їй привиджувалося, що за нею біжить батько, щоб відняти сина. Але довкола стояла безмовна, майже цвинтарна тиша. Нарешті вона опинилася на краю села, де починалося поле. За спиною глухо вив вітер, намітаючи довкола кучугури.
Далі був шлях у нікуди.
