челядь, граф відверто розповів їм про те, що сталося на балу, про те, що небезпека загрожує його доньці. Сказав, що сам він смерти не боїться, але, як видно, його життя поки що злочинцю й не потрібне. Тому й хоче, щоб усі вони, у чиїй відданості не сумнівається, стали його спільниками. Адже вони вже мали можливість переконатися, що небезпека може загрожувати всім. Якщо ж хтось був заляканий або й підкуплений, він, граф, їхній господар, простить, якщо той щиросердно розкається і допоможе в боротьбі зі злочинцем, на совісті якого кров десятків, а може, й сотень невинних людей.
Даремно він вдивлявся в їхні очі. Ніхто не зізнався, хоч усі запевняли в тому, що вони йому віддані. Граф дивився на людей, яких добре знав, і йому раптом стало соромно за свої підозри. Він махнув рукою, відпускаючи їх усіх. Для розмови вирішив залишити тільки Терешка.
«Здається, він щось знає», – думав Войцицький, вдивляючись в обличчя слуги.
Проте він не знав, з чого почати розмову, бо сама думка – зробити зі слуги шпигуна, донощика, йому, уродзоному шляхтичу, соратнику Костюшка, який боронив свободу вітчизни шпагою і власною честю, – ця думка здавалася огидною.
– Як ти гадаєш, чи може мати розбійник спільника у палаці? – нарешті видушив він з себе.
– Що ви, ясновельможний пане!.. – злякано вимовив Терешко, і Войцицький полегшено зітхнув.
2
Величезний пустельний сад наскрізь продував холодний осінній вітер. Він сьогодні здавався аж надто холодним графині Войцицькій, яка знадвору дивилася на два силуети у вікні. Вона знала – щойно її чоловік розмовляв зі слугами. Що він міг добитися від них? У палаці не гостем, а повновладним господарем уже жив страх і владарював сильніше, ніж графська влада. Графиня сама не раз ловила себе на думці, що їй хочеться озирнутися. Хочеться мимоволі, проходячи ось так, як зараз, садом, і навіть численними коридорами і кімнатами палацу. Мовби хтось незнайомий і страшний дивився їй вслід з-за кожного повороту або й ще гірше – чигав за дверима.
Вона ще не знає, що за тиждень саме це і станеться. У причілковій залі палацу росла велика пальма, яку ще прадід Юзефа привіз із Туреччини маленьким пагінцем, що його купив на Стамбульському базарі (граф Костянтин Войцицький їздив до столиці Османської імперії у складі польського посольства). Юзеф кілька разів намірявся перенести її до центральної зали, але зупиняло упередження, що після такого переселення пальма засохне. Тому що нібито прадід сам за допомогою місцевого знахаря вибрав місце, де тільки й могла рости ця заморська рослина.
Ядвіга йшла поглянути, чи не ожило листя на одній із гілок, яке почало ледь помітно жовтіти кілька тижнів тому. Щойно вона відчинила двері, як сильна рука обхопила її шию, а інша затулила рота. Потім накинули на голову мішок. У такому стані хтось невидимий і сильний кілька разів крутнув її, ніби дзиґу, потім відпустив. Вона відчула, що падає, але ті самі сильні руки
